Проповідь апостола Павла, Джованні Панніні

Проповідь священика Сергія Ганьковського в День Петра і Павла . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Один з найбільших храмів у світі – собор святого Петра в Римі. Не менш поступається йому в розмірі і у величі собор святого Павла в Лондоні. А по містах і храмах, що носять імена цих двох учнів Спасителя, можна вивчати географію – так багато їх у найрізноманітніших куточках світу. Чи хотіли вони такої посмертної слави? Чи думали про те, що їх іменами називатимуть дітей? Ні! Один з них, простий і малописемний рибалка, Симон з Капернаума, що став Каменем, на якому Христос заснував Церкву Свою (Мф. 16:18), у сльозах і наріканнях провів решту життя, до кінця днів оплакуючи зраду свого Учителя.

Другий, вчений фарисей з коліна Веніамінового, Савл з Тарсу Киликійського, що колись був несамовитим переслідувачем Христа і тих, хто сповідував Ісуса з Назарету Месією-Спасителем, а пізніше незбагненним промислом Божим перетворився на вірного учня Христового, сам, згадуючи своє минуле, назвав себе «виродком» (1Кор. 15:8). Так, навряд чи той і другий могли уявити собі усю свою приголомшливу посмертну славу. Та навряд чи вони і мріяли про неї. Набагато важливіше для кожного з них було інше – готовність, як сказав апостол Павло, «бути відлученим від Христа за братів» своїх (Рим. 9:3).

Але, як відомо, «якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів» (Ін. 12:24). Обидва вони були спочатку звичайними людьми і не подумували про героїчну смерть за ідею, але благодать Святого Духа, що надмірно вилилася на них, зробила цих двох звичайних ізраїльтян тим фундаментом, тим «камінням», на якому Господь наш Ісус Христос заснував Церкву Свою.

Покликання апостолів Андрія і Петра, Доменіко Гірландайо

І слабкість стала силою. І неміч, і навіть зрада, і сам спротив Істині пішли в справу, чудесно преображені сльозами покаяння. Не мечем, як колись Петро (Мф. 26:51), не погрозами та вбивством, як колись Павло (Діян. 9:1), а упокорюванням і плачем про гріхи свої доводиться, а вірніше – показується Істина. Треба «померти», тобто перестати жити для себе, перестати доводити і показувати себе, щоб «принести багато плоду», щоб слово, яке ти проповідуєш, не впало на камінь, не стало здобиччю голодних птахів, не топталося тими, хто проходить повз.

Духовні пустоцвіти з легкістю незвичайною використовують приказку: «Не згрішиш – не покаєшся; не покаєшся – не спасешся». З легкістю – бо їм невідома справжня ціна покаяння, а приказка ця в їх вустах, «марнослівних і лукавих», виявляється мало не виправданням самого гріха. Насправді, святі – це не ті, хто не грішить; святі – це ті, хто так зненавидів свій гріх, так зненавидів свою відокремленість від Бога, що покаяння, плач про свою недосконалість стає для них суттєвою справою життя. І коли це відбувається, вони, як колись зрозумів Петро, розуміють, що «всяка плоть як трава, і всяка слава людська як цвіт на траві; як засохне трава, і цвіт її одпаде; Слово ж Господнє перебуває повік» (1Пет. 1:24,25); і, як колись дізнався Павло, дізнаються вони, що «для мене життя – Христос, і смерть – надбання» (Флп. 1:21).

Для того, щоб зрозуміти і дізнатися все це – треба усе це пережити. Треба спробувати знайти в собі самому такого гонителя Христа, як Савл, такого зрадника, як Петро, таку блудницю, як Марія Єгипетська. Справа адже не в тому, що кожен з нас, можливо, і не скоював буквально тих гріхів, які скоїли вони. Річ у тім, що приклад їх життя вказує нам на спосіб спасіння. Не на успіхи і удачі свої покладали вони надію, вважаючи, як ми це часто робимо, що кількість наших так званих добрих справ перетягне на терезах Страшного Суду брилу справ злих; вони пред’являли Богові як власне виправдання не праведність, а гріх – гріх, який їм вдалося перемогти. Ось чому апостол Павло каже нам сьогодні: «Якщо треба мені хвалитися, то буду хвалитися неміччю моєю» (2Кор. 11:30). Що успіхи! Що удачі! Який сенс у життєвому процвітанні, яка вигода в народній любові, яка радість в обожнюванні мільйонів, якщо «для мене життя – Христос, і смерть – надбання»?

«Хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Мф. 16:25) – ці слова Христові стали для цих двох апостолів програмою життя. Вони не піклувалися про славу, не хвалилися перемогами, «не звеличувалися надзвичайністю одкровень» (див. 2Кор. 12:7) і тому придбали весь світ. Вони «хвалилися неміччю» і тому перемогли її. Вони померли за Христа і тому живуть вічно. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: День Петра і Павла