Роздуми Марії Яреми, що присвячені апостольському читанню в 12-ту неділю після П’ятдесятниці . . .

У дванадцяту неділю по Зісланні Святого Духа на Божественній літургії читають уривок з Першого послання св. апостола Павла до коринф’ян, в якому коротко представлена суть Євангелія – Благої вісті. Ця суть – сповіщення смерті і воскресіння Господа нашого Ісуса Христа. Це та головна вістка, з якою розійшлись апостоли по цілому світу, звіщаючи спасення усім людям. Св. Павло пригадує коринф’янам цю основу апостольської проповіді і просить їх держати віру такою, якою вони прийняли від нього. Бо інакше віра їхня марна, каже апостол.

Після згадки про смерть і погребіння Господа св. Павло дещо детальніше зупиняється на воскресінні Христа, згадуючи тих, кому дано було бачити Ісуса воскреслим з мертвих. Апостол вказує коринф’янам, що більшість із тих, які бачили Воскреслого, досі живуть, показуючи тим самим, що свідчення про воскресіння Христове може бути потверджене сотнями людей (тоді як у Старозавітному законі для ствердження істинності того чи іншого факту вистачало двох свідків). Каже св. Павло, що і він бачив Христа воскреслого, наче ще раз намагаючись переконати коринф’ян в істинності воскресіння Господнього. Тут апостол також називає себе найменшим з усіх благовісників та порівнює себе з недоноском, адже йому Христос з’явився саме тоді, коли він намагався зруйнувати Його Церкву. Але сказавши це, св. Павло відразу стверджує, що благодаттю Божою він є тим, ким є, тобто він вдячний Богові і за упокорення, і за немарну працю, і за те, що він останній, і за те, що трудиться найперший.

З цього уривку Послання до коринф’ян розуміємо, що основна суть християнської проповіді – смерть і воскресіння Господа – вже в ті часи дещо губилася в свідомості християн. Тому св. Павло вважає необхідним пригадати Благовість, а з іншого боку, застерегти, щоби ніхто не викривлював істину про смерть і воскресіння Христові. У наші часи, що історично значно віддаленіші від часу життя, смерті і воскресіння Господа, ніж часи, в яких писав св. Павло, ми, можливо, ще менше, ніж тогочасні коринф’яни, усвідомлюємо основну суть нашої віри. Ми часто зводимо християнство до виконування певних обрядів, а навіть якщо й ходимо до храму щонеділі та свята, то й тоді нерідко не живемо сутнісно християнським життям.

Те, що Христос помер за наші гріхи, рідко пронизує нашу пам’ять, коли доводиться лицемірити, осуджувати, використовувати когось, обманювати. Рідко і пам’ять про Христове воскресіння заважає нам вірити в забобони, ворожіння, нетрадиційні форми лікування, гороскоп. Сьогодні нас, як і колись коринф’ян, св. апостол Павло просить держати віру такою, яку ми прийняли через апостолів. Пригадує нам, що Бог помер для того, щоб ми могли бути звільнені від гріха, а не дозволяли собі на гріх. Пригадує, що Бог воскрес для того, щоб ми мали спасення в Ньому і вічне життя, а не шукали порятунку там, де його немає. Якщо наш Бог воскрес і є живим, навіщо звертатися до ворожбитів? Чи не увірували ми надармо?

Благодаттю Божою кожен з нас є тим, ким є. Чи першим, чи останнім, кому з’явився в житті Христос. Але глядімо, щоби благодать у нас не була марна. І щоб віра наша не була даремна.

Роздуми над недільними читаннями