Ми усі люди різні, усе по-різному думаємо, по-різному відчуваємо, усі різного віку, різних можливостей розумових, вольових, сердечних. І от нас Господь разом зібрав, ми слухаємо одне і те ж слово, виливаємо душу одному Богові, і свідки нашого покаяння – одні і ті ж священики. Ми приступаємо до однієї і тієї ж Чаші. Що Господь нам цим хоче сказати? Діти, любіть один одного, адже як це добре! І якщо зовні на нас подивитися: які ми являємо благопристойні, пристойні зібрання, як ми усі гарно вбрані, як у нас тремтить серце від того, що ми прийшли в храм і слухаємо слово Боже. Наше серце радіє, калатає. Але треба йти далі, треба, щоб це дійсно стало нашим життям, а не просто розсіювалося, як «безводні хмари, що носить вітер».

Який сенс щотижня причащатися, якщо це жодного сліду в нашому житті не залишає? Якщо ми як і раніше лаємося, лютуємо, образу носимо, якщо ми не хочемо покрити любов’ю неміч іншого? Але він же неправий? Звісно, неправий. Він же погано повівся? Так, жахливо, його вчинок страхітливий, він вчинив недобре. І що? Ну і прости, а інакше просто неможливо. Бо це єдина можливість жити разом, єдина можливість досягти любові – простити. Господь так сказав: чотириста дев’яносто разів на день ти маєш простити людині, якщо вона проти тебе згрішила. Ось це і є любов.

Справжня любов не залежить від того, як людина до тебе ставиться: якщо вона до мене добре ставиться, я її люблю; якщо вона до мене погано ставиться, я її не люблю. Любов від цього залежати не може. І поняття про таку любов у нас є: наші діти ненаглядні, які не завжди до нас добре ставляться, а переважно погано, – але ми все одно їх любимо, все одно прощаємо, все одно чекаємо, сподіваємося на їх виправлення. Ось так і Господь Отець Небесний любить нас, сподівається на наше виправлення і так само чекає і покриває мільярди щоденних гріхів наших. Що ж ми скаржимося один до одного? Навіщо нам це треба? Нам треба краще вчитися один одного любити, прощати, жаліти.

Думки про навколишнє