Одного дня я бачила ідеальну смерть. Сталася вона в монастирі.

На краю веселої карнавальної Венеції, далеко від шумного Ріальто, помпезного Палаццо дожів і золотого Сан-Марко, у непримітному монастирі в повному затворі живуть 18 моїх улюблених сестер. Це черниці одного з найстрогіших католицьких орденів – Ordo Carmelіtarum Dіscalceatarum, Босоногі Кармелітки. Статут передбачає поєднання відлюдницької і громадської форми чернецтва, строге дотримання постів і практику мовчання. Контакти із зовнішнім світом зведені до мінімуму.

Багато з сестер зараз вже глибокі стариці. Минулого року одна з них святкувала шестидесяту річницю з дня прийняття своїх обітниць. У монастир вона прийшла двадцятирічною, і за 60 років не покидала його стін жодного разу. Я могла б розповісти, як вона щаслива, і як світиться зсередини тихим і ясним світлом її зношена земна оболонка, і як дивно дивитися на цю втілену Євангельську радість, але я зібралася говорити про смерть, а Лючія доки з нами.

Сестрі Анні було далеко за 80, і досить довго вона страждала на хворобу Альцгеймера. Сестри по черзі годували її з ложечки, чергували біля її ліжка, коли вона перестала вставати. Анна нікого не дізнавалася і нічого не пам’ятала – окрім молитов Розарію. Кожного, хто прийшов вона зустрічала радісною посмішкою і словами: “Хто ти? Я тебе люблю, Христос воскрес!”

Про те, що Анна захворіла і почуває себе зовсім погано, мені написали з монастиря звичайним паперовим листом. Попросили молитися.

Про те, що Анна померла, мене повідомили по телефону.

– Мені так шкода! – сказала я.

– Ну що ти, – радісно відповіли мені на тому кінці дроту. – Вона ж пішла до Отця.

Через пару місяців я приїхала в гості, і мені розповіли про обставини цієї ідеальної смерті.

Анна померла уві сні. Уранці її просто не змогли розбудити. Вона лежала і посміхалася, стискуючи в руці чотки. Тіло не дубеніло два дні, тільки руку з розарієм ніяк не могли розтиснути. Так і поховали. Я відвезла на її могилу на кладовищенському острові Сен Мікеле величезний букет білих лілій.

А тепер я скажу, чому мені здається ідеальною саме ця смерть.

Анна, як і Лючія, прийшла в монастир дівчинкою. Це було в двадцяті роки минулого століття. Вона прожила в самоті і молитві без малого 70 років. Усі, хто міг би плакати про неї за стінами обителі, давно померли. Окрім свого Господа і своїх сестер вона не була прив’язана ні до кого в житті. Сестри були з нею до останнього. Думаю, Господь прийняв її ще до того, як вона заснула з розарієм у руках.

– Для того, щоб жити у світі, потрібна величезна мужність, – сказала мені якось давно настоятелька монастиря.

Тоді, років двадцять тому, я її слів не зрозуміла. Мені здавалося, що потрібна незвичайна хоробрість для того, щоб відмовитися від світу, позбавити себе всіх радощів і задоволень життя. Потім, через роки, я зрозуміла одночасно дві важливі речі: не все те, що мені тоді здавалося радістю, нею і було – це перше. А друге – так, потрібна величезна мужність, щоб любити того, кого можна втратити.

Щоб народжувати і ростити дітей, щохвилини і щодня помираючи від страху при думці про те, що з ними щось станеться.

Щоб любити чоловіків і дружин, розуміючи, що хвороба, катастрофа, випадковість можуть відняти їх назавжди.

Щоб тремтіти над своїми батьками, бачачи, як вони згасають, і розуміти, що допомогти їм нічим.

Любов – це найпрекрасніший дар Святого Духа. Крихкий – як скло. Гострий – гостріше за найгостріший клинок. Утримати його можна тільки голими руками. Інакше – не вийде. От ми і вибираємо – жити, ховаючи руки за спину, економлячи сили і кров, або простягнути руки і прийняти те, що назавжди зробить тебе іншим.

Я не знаю, що говорити тому, хто втратив близького.

Якщо є сили – напевно, треба просто стояти поряд.

І пам’ятати – ті, кого ми любили, назавжди розчиняються в нас, як цукор в окропі, назавжди змінюючи наш склад. У цьому сенсі вони безсмертні. І ми, ймовірно, теж.

Автор: Тетяна Краснова

Роздуми по смерть