Не бути спокусою
Господь не шукав якоїсь Своєї правоти. Він не хотів нікого приголомшити Своєю правотою, нікого не хотів змусити Собі поклонятися.
Притисни людину міцніше – і вона буде і Богу молитися, і в церкву ходити, і сльози проливати. Але Господь цього не хоче. Він хоче, щоб людина прийшла до Нього добровільно. А це можливо, тільки якщо серце людське відгукнеться на слово Боже. Тому кожному, хто хоче дізнатися істину, треба просто викласти слово Боже. А вже відгукнеться на це чи не відгукнеться і залишиться у власній помилці – у тому, як людина собі уявляє, як їй здається, як вона собі придумала, як відчуває, – це її справа.
У багатьох з нас є близькі люди, які не знають слова Божого. Але ми, замість того щоб їх привести до Бога, до Євангелія, часто буваємо для них спокусою. Ми сперечаємося, переконуємо, доводимо, придумуємо якісь аргументи і в результаті виявляємося для них тільки перешкодою. Замість того щоб виявляти приклад лагідності, поблажливості, любові, взаємного терпіння, ми дратуємося, ми кричимо: «Ну як ти не розумієш таку просту річ?!» Так само і з дітьми.
Але ж, діючи криком, ми нічого не досягнемо, бо це позиція слабка. Коли людина кричить, отже, аргументи її вичерпані. А побої ще гірші: це означає абсолютно визнати власне безсилля. Іноді, звісно, треба буває натиснути, це дієвий засіб, але тільки як крайній захід, щоб зупинити людину в її злі, а не як спосіб виправити якісь оцінки.
Якщо ми проголошуємо себе вірними, ми повинні намагатися жити так, щоб ні для кого не бути спокусою, щоб, згадуючи нас, ніхто не міг сказати: ну так, одного разу я з вірним стикався – Боже упаси. Ми повинні поводитися так, щоб ні в чому нікому не давати приводу для спотикання. Це зовсім не означає, що ми повинні зрікатися своєї віри і коритися всякій дурості. Але на цю дурість можна по-різному реагувати: можна із злістю, гнівом, обуренням, із засудженням і приниженням людини, а можна так само поблажливо, як це робив Господь.