Середа – Велика середина

Іуда Іскаріот

Велика Середа. Усі ми добре знаємо ці події у викладі Євангелій. Ніч на середу Господь провів у Вифанії. Тут, у будинку Симона прокаженого, у той час, коли в раді первосвящеників і старійшин було вже вирішено узяти Ісуса і віддати Його смерті, «зупинити» Його, якась «жінка грішниця» злила дорогоцінне миро на голову Спасителя і тим приготувала Його на погребіння, як пояснив Він Сам. Тут же, у протилежність її безкорисливому вчинку, народився в душі Іуди, одного з дванадцяти учнів Спасителя, злочинний намір зрадити свого Учителя і Господа. Причому, читаючи, ми з вами розуміємо: цей намір народився в серці Іуди не зараз, «ні з того ні з сього» – цей нелогічний вчинок-виклик жінки, яка публічно віддала Ісусові царські почесті (царські, так, але ж належні царю мертвому!), – став останньою краплею для Іуди. Скупі рядки Євангелія дають зрозуміти: цей момент для Іуди став переломним. У нестямі – чи від обурення, від краху якихось своїх планів і надій, від чогось ще – він рішився. Наважився зробити те, що, можливо, давно вже спадало йому на думку – передати Учителя в руки правосуддя, «вжити нарешті заходи».

Ми знаємо: за віки є багато тлумачень того, чому Іуда зрадив Христа. Тлумачень найрізноманітніших: хтось намагався виправдовувати і прославити Іуду, ніби, Іуда зумовлено послужив великому задуму спасіння – але ми з вами, люди прості, відкривши ці тлумачення, знизимо плечима, закриємо їх і відсунемо чимдалі: по-перше, таке пояснення явно віддає магізмом, в якому не важливі живі люди, а важливі Вищі Механізми, люди ж являються не чадами Бога Єдиного, а функціями, умовними пішаками на шахівниці.

Боголюдина Христос, Іуда, учні, первосвященики і книжники – це все живі люди, і Євангеліє – не магічний трактат про таємниці всесвіту, не інструкція для «посвячених», а історично точне, по-людськи просте свідоцтво про події, що конкретно сталися в житті живих людей. Жива людина – вона не залежна ні від богів і їх великих задумів, ні від зірок і планет, вона, незважаючи на тисячі речей, що панують над нею, такою смертною і слабкою, – все-таки вільна поступати як хоче. А по-друге, ми з вами, не мудруючи лукаво, розуміємо, що думка про месіанську роль Іуди, нібито найбільш близького до Ісуса, який як ніхто розуміє Його і допомагає Йому виконати вище призначення, звучить, по-простому, по-людськи, дуже бридко: любити когось і заради цієї любові послати його на смерть… це, вже вибачте, збочення. Принаймні – не християнство.

У даному контексті сенс християнства простий: заради вищих міркувань, заради спасіння і блага багатьох, я можу піти на смерть – сам. Але там, де я готовий, заради тих же вищих цілей, послати на смерть іншого – усе спасіння, благо і християнство кінчаються. І вся оповідь. (Об цю «оповідь», як ми знаємо, об її простоту і безкомпромісність зламалося і продовжує ламатися немало «рятувальних» ідеологій віку і світу цього).

Є і інші тлумачення, вже висловлені Церквою: що Іудою володіло сріблолюбство, або що їм володіла гординя, у тому числі – гординя патріотична, він вважав Ісуса – Машіахом у традиційному юдейському сенсі, що ніби той стане переможним царем Ізраїлю, розіб’є ворогів, засяде на трон, а учні будуть у нього першими міністрами. І те, і друге тлумачення – цілком вірні, і вони цілком доповнюють одне одного, укладаються в психологічний портрет зрадника. Вони вірні і тому, що по-людськи дуже прості і достовірні: поставимо себе на Іудине місце…

Ах, ми вигукуємо: «Що ви, що ви! Як можна ставити нас, істинно православних, на Іудине місце!». Ми не такі, ні? Що ж, поставимо у вищеописану євангельську ситуацію замість Христа – Церкву. Ми так свято віруємо, що Церква має бути переможна, сильна, багата, що на ній повинна ґрунтуватися держава і все, іже в ній: мораль, освіта, політика, економіка, і «торжество православ’я» виразиться в тому, що всі його недоброзичливці, «осквернителі почуттів вірних», перевиховуватимуться в таборах під наглядом поліції. Ми свято чекаємо, що віра православна повинна нам приносити упевненість у завтрашньому дні, здоров’я, благополуччя, успіх, рішення всіх проблем. Ми так багато чого чекаємо від Церкви – і раптом, на свій превеликий жаль, виявляємо, що Церква Христова – це щось зовсім інше, що вона далека від ідолів успіху і перемоги, що вона йде на вірну смерть і на хрест.

І це для нас, для багатьох з нас – серйозне випробування. Випробування на зрілість. Криза, вища точка, Велика Середа. День, в який Іуда, услід за іншими учнями, бачить: не залишається нічого, ні сили, ні слави, ні тих же грошей, ні віковічної юдейської надії на месіанську юдейську перемогу, нічого з того, на що можна покластися, на що він сподівався, вступивши в общину близьких до Ісуса. І Іуда, почуваючи себе ображеним і обдуреним у заповітних надіях, виходить геть, йде шукати вихід, «рятувати ситуацію» так, як він її бачить…

Зрада Іуди (фрагмент), Джотто ді Бондоне

Той, хто назвав себе «Учителем», виявився – не Машіахом, на Нього не можна робити ставку. Він обдурив надії. Провалив велику справу… І Іуда робить свій вибір: йдучи за своєю мрією і ідеєю, за ілюзіями і похіттю свого «я», йде зрадити Ісуса. Чому інші учні не пішли за ним? Та все дуже просто: у них теж не залишилося нічого, але залишився Сам Ісус. Вище ідеї про царство Машіаха і всього іншого (хоча і вони всього цього сподівалися, адже і вони виховані як правовірні юдеї) вони полюбили Самого Ісуса. Вони – такі ж смертні, слабкі, грішні, як усі люди, як той же Іуда, мало розуміють великі задуми Учителі, згодом, як ми знаємо, в страшну гефсиманську ніч розгубилися і повтікали – все-таки вибрали те, чим палало їх серце: любов. Ту саму любов, про яку, – не про конфесійну приналежність і все таке, але про любов – сказав їм Учитель: по ній усі бачитимуть, що ви – Мої учні…

За переказами, Іуді було приблизно стільки ж земних років, скільки Христу. «Земне життя пройшовши до половини», у страшну середу, у день кризи, один, рухомий пристрастями самозвеличення, пішов шукати «свого» – Другий же, тужачи і мучачись, просячи: «Нехай обійде Мене чаша ця», але вдавшись не до Своєї волі, а волі Отця, пішов на хрест і смерть, на ганьбу і невдачу.

Кожен з нас, хто зараховує себе до Церкви Христової, приходить до цього моменту життя, коли ми опиняємося в похмурому лісі, і на нас, як на Іуду, кидається і вовчиха сріблолюбства і життєвого успіху, і пантера гордині, великодержавної і правовірної, і ще багато інших хижаків. І ми теж робимо свій вибір – куди саме нам йти з цього «похмурого лісу». Розуміючи, що це випробування чекає на кожного з нас, хто іменує себе християнином, що суть страшної зрадницької події – не лише в Іуді, але і у вірі, сподіванні, духовному влаштуванні кожного з нас, виборі «єдиного важливого» для кожного з нас, у співах богослужіння Великої Середи Церква Христова звертається, знову і знову, до душі кожної людини – і говорить від імені кожної душі: «Гріхів моїх безліч, і безодню Твого провидіння хто дослідить? Душ спасителю, Спасе мій, не відкинь мене, рабу Твою, бо Ти маєш безмежну милість».

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Велика середа