Звертаючись з проповіддю до Своїх слухачів, вимовляючи притчі, Спаситель не прагнув до оригінальності. Ми можемо зауважити, що ту саму думку, ту саму ідею Господь намагається донести до нас у різних притчах.

Уявлення про “несправедливість” Бога ми можемо почерпнути з притч про найнятих робітників і про немилосердного позикодавця.

Цінність людської душі, хай і заплямованої гріхами, проголошують притчі про вівцю, яка заблукала, втрачену драхму і про блудного сина.

Суворість Божого суду і можливість падіння тих, хто був упевнений у власній обраності, видні в притчах про злих виноградарів і званих на шлюбний бенкет.

Але кожна притча багатогранна, своєрідна і, відповідно до своєї алегоричної, образної природи, припускає різні тлумачення і прочитання.

У притчі про званих на шлюбний бенкет можна угледіти зображення євхаристійного бенкету. Бог Отець – Небесний Цар – влаштував шлюб Свого Сина з Церквою. Усі ми, які іменують себе християнами, запрошені на весілля, на шлюбний бенкет. Цей бенкет має початок, але не має кінця. Ми можемо брати участь у ньому кожної неділі, навіть щодня, – і нас там чекають, нас кличуть туди. Але чи відгукуємося ми на цей заклик? Далеко не всі і далеко не завжди.

Багато хто пропускає недільне богослужіння з малозначущих причин (з точки зору зразкового парафіянина): треба встигнути зробити домашні справи, а колись треба і відпочити. Сьогодні друзі запросили в гості, а завтра ми самі приймаємо гостей. Минулої неділі я захворів, а в цю – видужав і відправився на дачу. По-життєвому, по-людськи все це зрозуміло, але виходить, що людина тиждень за тижнем, місяць за місяцем відкидає заклик Сина Божого, ображаючи Його та Його Наречену.

Але не менш часто зустрічається і друге. Уявимо собі: людина приймає запрошення, приходить на весілля, але нічого не їсть і не п’є. Чому? Боїться, що отруєно? Уникає вводити хазяїна у витрати? Зневажає хазяїна і його близьких? Так або інакше, але в будь-якому випадку така поведінка виглядає дивною і зухвалою.

Між тим подібну картину ми можемо регулярно спостерігати в наших храмах. Людина відвідує недільне богослужіння, але не причащається. Тобто вона, звичайно, причащається, але рідко. Які причини? Вони дуже солідні і ґрунтовні: не постила потрібне число днів, не вичитала молитовне правило, не була напередодні на всенощній або (найвагоміший аргумент!) вже причащалася минулої неділі.

Виглядає все це дуже благочестиво, але результат – рівно той самий, що і в попередньому випадку. Сьогодні людина прийшла на недільну літургію і не причастилася, наступного разу – те ж саме, а потім захворіла, а потім і зовсім полінувалася прийти (все одно “не готувалася” – навіщо ходити?). І непомітно для себе людина з категорії ревних і благоговійних парафіян переходить у розряд захожан, які складали ще нещодавно предмет її жалю і навіть презирства. Душа, позбавлена благодаті, стає уразлива для диявольських спокус; усвідомлюючи своє падіння, людина щиро вважає себе негідною Божої милості – і ще далі віддаляється від храму, від зібрань вірних, від Христа.

Але Господь милостивий. І проходять місяці, роки – і багато хто з таких горе-молитовників все-таки, з Божою допомогою, приходить у храм. Приходять – і бачать багато нових лиць. Проте, придивившись, прислухавшись, вони розуміють, що лиця-то не такі вже і нові. От сусід-п’яниця, який допився ледь не до білої гарячки, – і нічого, стоїть собі, молиться, от і до причастя пішов. А от наш викладач – вже як я його агітував прийти в храм, а він ні як. Я вже тоді рукою махнув – а от привів же Господь. А це що за дивні люди східної зовнішності? Так це ж цигани, яких часто доводилося бачити неподалік від храму. Що – і вони сповідуються і причащаються? Так, сповідуються і причащаються. – А де ж був я?

Але ні ревні парафіяни, ні вчорашні захожани, ні цигани не застраховані від того, що їх церковне життя буде безпроблемним. Те, що ми хрещені, що маємо стаж ходіння в храм завдовжки в кілька десятиліть, що часто сповідуємося і причащаємося, – усе це саме по собі не дає нам жодних гарантій, що далі буде так само.

Кожної неділі ми отримуємо запрошення на шлюб Агнця, на шлюб Сина Божого – і кожного разу ми повинні з вдячністю і радістю відгукуватися на це запрошення, на цей заклик, не забуваючи при цьому надіти належний одяг, тобто очистити своє серце від світської метушні, від пристрастей і принести все своє єство в подячну жертву Небесному Отцю.

Автор: священик Федір Людоговський

Не відлучайте себе…