Чому ми не міняємося від сповіді до сповіді?

Говорячи про значення і практику сповіді в нашому житті, ми стикаємося із найрізноманітнішими гранями цього таїнства – і з найрізноманітнішими проблемами, що пов’язані із сповіддю. Одні з них характерні більше для тих, хто робить перші кроки в церковному житті, інші – для людей, які вже мають досвід тривалого перебування в Церкві. Але є питання, яке, незалежно від «стажу», задавав собі чи не кожен вірний.

«Отче, мені здається, що я не тільки не стаю кращим, але немов би в чомусь ще гіршим. Я регулярно сповідуюся – але від сповіді до сповіді нічого не міняється. Грубих гріхів, на кшталт убив-украв-зрадив дружині, ніби немає, усе одне і те ж повсякденне: гординя, засудження, лінь духовна, маловір’я. І сповідуєшся-то одними і тими ж словами… Затертими… Намагаєшся сповідуватися з почуттям, усвідомлено – сенсу мало. Вийшов з храму – і знову та ж карусель: засудження, порожнє базікання, маловір’я, лінь духовна, все те ж. Не міняється моя сповідь, а головне, не міняється життя, я не стаю справжнім християнином і немов застряг на півдорозі».

Чому часто буває так, що ходіння в храм і сповідь стає для нас звичним, механічним, перестає бути подією, набуває пластмасовий присмак теплохладності, а головне – недієвим? Чому ми роками не міняємося від сповіді до сповіді?

Ми з вами, браття-служителі, багато чим відповімо людині учительного. І про те, що повсякденні гріховні болячки душі не менш небезпечні, ніж зовнішні тяжкі гріховні вчинки. Що потрібно виявити терпіння, Господь явить плоди свого часу. Що потрібно не звертати увагу на настрій, а тільки виконувати заповідь, інше ж – у руці Божій. Що, маючи теплохладність біля сповідального аналоя, потрібно тут же в цьому каятися. Що потрібно мати «самоукорення щогодинне», «тугу сердешну», покаяння потрібно «розвивати», а до виправлення своїх гріхів у повсякденному житті – себе примушувати.

Що потрібно посилити піст, збільшити молитовне правило і здійснювати більше милостині і добрих справ, «але не для себе, а заради Христа», і тоді Господь усе владнає. Що всі ми різні, маємо різне влаштування, життєвий досвід, різні духовні дари, і те, що одному явлено як важкий ступінь духовного росту, в очах іншого виглядає як тупцювання на місці. Багато чого скажемо, і усе, можливо, буде правильним – а можливо, і ні, адже і справді всі люди в Церкві – різні, у всіх різна психологія і особливості, у кожного своя глибина того серця, до якого, як до колодязя, приступає людина, єдиного шаблону і рецепту – немає…

Але якщо відволіктися від усієї цієї психології, від копання в людині (сам зовнішній образ сповіді мені, наприклад, іноді нагадує таке копання: аналой, а над ним – затишний горб, пагорб-нора: священик укрив зігнутого грішника єпитрахиллю, і вони там шушушу, поглибилися, як кроти, у надра неповторної особи того, хто кається, в нюанси його помислів і життєвих обставин), якщо вилізти з нори назовні – ми побачимо і інші причини «блідої немочі», що так часто вражає нашу сповідь. Ці причини абсолютно ясні і прості. Але вони саме прості, а не примітивні. Прості ясною, небесною, твердою Христовою простотою, до якої якщо і приходиш, то через страшні нетрі наших людських складнощів, частенько – через скорботу і випробування, через хрест…

І от одна з них. Я спробую її сформулювати, а ви поправте, якщо визнаєте, що я неправий.

Одна з причин того, що наша сповідь дає холості обороти – не лише в немочі нас особисто, хоча і вона має місце бути. А ще і в занепаді церковності.

Так-так. «Що це ще за занепад церковності, коли в нас дзвони-купола-рух, коли в нас торжество православ’я!..» – закричать деякі ревнителі. Та я не про те. Не про зовнішнє…

Христос – не «засіб нашого індивідуального спасіння». Він діє передусім у Церкві. Де двоє або троє зібрані в ім’я Його. Не так, як нам захотілося вважати, що Він спасає нас окремо від всього світу. А в Церкві, у спільності, яка, за словом Оригена, народилася в муках на Голгофі, витіканням з Нього крові і води.

Ми частенько в храмах – кожен сам по собі. Відстояли службу, прослухали те і це, причастилися, приклалися, благословилися… і розійшлися, до наступної неділі або свята, кожен по своїх норах. По своєму окремому буденному життю. Адже саме воно – не якийсь «світський» доважок до дня походу в храм, а повноцінна частина життя, в якій і здійснюється наше сходження за Христом. А ми сходити не можемо – ми в буденному житті одні. Без Церкви. І наша сповідь перетворюється з церковного таїнства в замкнутий на себе самоаналіз, у бісівську пародію на сповідь, втрачає преображаючу силу, необхідну для виконання життям заповідей Христових.

Наше буденне життя – удома, на роботі, ще десь поза храмом – нецерковне. У ньому є думки, мрії, наміри, помисли про Христа і віру, ранкові-вечірні молитви (якщо не забули), обривки обрядовості (випити уранці святої води, перехрестити дитину перед школою, завтра не забути замість сосисок зварити на сніданок шпинат, бо середа) – обривки дійсно жалюгідні, для порівняння – ті самі фарисеї і книжники, яких Христос колись викривав, а нам казав, що горе нам, якщо наша праведність не перевершить їх праведності, звершували свій обряд повноцінно і щохвилини, з любов’ю до Бога Єдиного, з величезною силою віри, з палкою міццю самого життя…

Навколо нас немає Церкви в нашому буденному житті. І ми хиріємо, це саме наше буденне життя – хиріє, відключене від Церкви, зовні крутиться – але обороти-то холості. Ми, звичайно, чіпляємося за Христа як за свого індивідуального Спасителя і, звичайно, Він нас не кине, слабких і прокажених – але наше життя, і сповідь наша в тому числі, звершується не в півсили навіть – у соту частину сили, побутова аналогія така: батарею в телефоні свого часу толком не розігнали – і тепер, скільки її ні заряджай, заряду ледве вистачає на пару годин, працює, звичайно, але абияк.

Церква – це сім’я. Община. Сімейство, об’єднане не лише кров’ю, родом, але і дружбою, інтересом, Духом. Поодинці – не переможеш ні зовні, ні в собі самому, ні доброї справи не зробиш. Разом – життя набуває сенсу, об’єму, нового виміру, бо Дух Святий там, і Христос там серед усіх. Перечитаємо Діяння Апостолів.

«Ну от, знову про цю общину!..» – почнуть одні. А інші почнуть тужливо: «Згодні – та де цю общину, це живе життя друзів, посеред яких Христос, узяти-то».

Знову, так. Ще й ще. Тому що Бог – Отець, ми – діти. Церква – це сім’я, кровне братство вірних, але ніяк не партія, не клуб по інтересах і не ритуальний комбінат, що здійснює послуги з індивідуального спасіння душі. Тому питання про общину, первинний, так би мовити, осередок, завжди залишається основним у будь-якій історичній Церкві. І стогони щодо того, що немає нині ніде прикладів общини християнської – жалюгідні. Але непереконливі: є общини. Є. Шукайте, і знайдете.

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: “Чому ми не стаємо кращими?..