Нарис про догматичне богослов’я

Людина, яка відкриває для себе Християнство, неминуче стикається з дивним протиріччям: християнство, засноване на проповіді любові і свободи, у той же час є найдогматичнішою світовою релігією. Жодна із світових релігій не створила такого складного і детального вчення про Бога. Гори книг, підручників, богословських трудів, соборних постанов. Усе це багатство християнської думки часто викликає у віруючої людини подвійне почуття. З одного боку, виникає відчуття переваги своєї релігії над усіма іншими. З другого боку, така горда свідомість своєї переваги вщент розбивається об першу ж серйозну спробу вникнути в зміст цих товстих і розумних книг. Із сумним подивом непідготовлений читач догматичних трудів усвідомлює раптом, що не в змозі зрозуміти і десятої долі того, що в них написане. Хід думки автора, суть даних питань, термінологія – ну все незрозуміло! Чи – майже все. Адже йдеться про найважливіше – про те, в якого Бога ми віруємо, як вірувати в Нього правильно і що вважати відхиленням від цієї правильної віри. Так невже для того, щоб бути справжнім християнином, треба обов’язково вивчити повний курс догматичного богослов’я і освоїти всі ці діалектичні премудрості і тонкощі?

Але ми знаємо, що Христос проповідував Свою Благу звістку не книжникам, а самим простим людям. Та і в апостоли Він обрав зовсім не філософів і богословів, а простих галілейських рибалок. У всі часи переважну більшість у Церкві складав малоосвічений народ – селяни і ремісники. І якщо от вже два тисячоліття Царство Небесне наслідують недосвідчені в богослов’ї люди, виникає питання: а тоді що ж це таке – догматизм, для чого він потрібний і чому він такий складний?

Коли кінчаються фантазії

Не треба дивуватися з того, що в догматах важко побачити Бога, що в них немає ні краплі поезії і написані вони сухою мовою логіки, що при знайомстві з ними не спалахують наші серця любов’ю до Господа. Всупереч поширеній думці, догмати не є результатом творчих досліджень християнського богослов’я. Християнське богослов’я взагалі не є творчістю в розхожому розумінні цього слова.

На зорі людської історії гріхопадіння відсікло людей від їх Творця, але пам’ять про втрачене спілкування з Богом тліла у всіх народів. Ця пам’ять про Бога і була основою богословської творчості в різних культурах. Люди завжди знали, що Бог є, але більше не знали про Нього нічого. Можна було припустити, наприклад, що боги живуть на Олімпі і пустують там кожен на свій лад; можна було побачити бога в крокодилові чи в людині із собачою головою, богами ставали грім і блискавка, обожнювалися місяць, сузір’я, сонце… Відпале від Бога людство придумувало собі богів, як дитина з дитбудинку, яка загубилася в ранньому дитинстві, придумує собі батьків. Вона точно знає, що батько в неї є, але тільки не знає – хто він. І тоді, у міру своїх уявлень про ідеал, вона розповідає приятелям, що її тато – знаменитий артист, військовий або просто бандит. Вона фантазує і має повне право на таку творчість, бо тато дійсно може виявитися ким завгодно. Але вже якщо батько відшукав сина, який загубився, приїхав його забрати, і з’ясувалося, що він усього лише скромний службовець у статистичному бюро, тоді – стоп! Тут усі фантазії кінчаються. Дитині вже не важливо – хто її тато. Важливо, що він нарешті прийшов і він її любить.

Богословська творчість могла існувати лише до тих пір, поки Бог не відкрив Себе людям. Але після Різдва Христового ситуація докорінно змінилася: Бог увійшов до земної історії, ставши Людиною, а не слоноголовим монстром, крилатим змієм або пучком променистої енергії. Жодні творчі експерименти вже нічого не могли до цього додати і тільки відводили людей від Істини. Після Боговтілення людина могла лише спробувати, по змозі, привести у відповідність зі своїм розумінням те знання Бога, яке вона отримала в Христі.

Проте це виявилося набагато важчим і невдячним заняттям, ніж творчість. Учені і художники досліджують і описують світ, але як описати Того, Хто цей світ створив?

Самі богослови були дуже невисокої думки про результати своїх трудів. Не тому, звичайно, що працювали недобросовісно. Просто вони кращі, ніж хтось інший, знали, що зображувати Бога в категоріях людського розуму неможливо в принципі. Не можна дати визначення Тому, Хто ширший за всякі межі.

Догмати – це суха статистика, свого роду – підведення підсумків інтелектуальних зусиль людства в спробі осмислити Божественне Одкровення.

Один знаменитий скульптор казав: “Як я роблю скульптуру? Дуже просто: беру брилу мармуру, і – відсікаю все зайве”. Святі мужі, створюючи догматичне богослов’я, використовували схожі методи: вони відсікали від людських уявлень про Бога все, що не стосувалося Бога. Але, на відміну від скульптора, богослови ніколи не осмілювалися навіть припустити, що, відкинув усі хибні думки про Бога, вони зможуть Його зобразити або хоч би побачити.

Отже, догмат, безумовно – обмеження. Але обмежує він не Бога, а шляхи людського розуму в пізнанні Бога. Коли людина піднімається в гори, вона може потрапити під обвал, необережно викликати лавину, нарешті, просто зірватися в тріщину на черговому повороті гірської стежки. І обмежувальний знак, що застерігає про небезпеку, може врятувати їй життя.

Наш розум, сходячи до Бога, повинен знати допустимі межі, тобто бачити обмежувальні знаки цього сходження. Це і є – догмати. Стежка закінчилася, пішого шляху вгору більше немає, попереду – прірви. Як писав К.С. Льюїс, “…далі можна лише летіти”.

Чим пахне кульбаба?

Парадокс виникнення догматичного богослов’я – у тому, що Церква не зазнавала внутрішньої потреби в його створенні. Маючи живий зв’язок з Богом у Таїнствах і молитві, християни не потребували точних раціональних формулювань суті своєї віри.

У цьому немає нічого незвичайного. У житті багато явищ, які не можна описати в категоріях розуму, але це ніскільки не заважає нам користуватися ними. Ну, як можна описати словами смак абрикоси, наприклад? Чи запах кульбаб? Ніяк. Але це ніскільки не заважає нам із задоволенням їсти абрикоси, нюхати кульбаби і радіти.

Христос для християн – Реальність, до Якої вони залучаються в Таїнстві Євхаристії. Саме цей досвід спілкування з Богом і був головною основою християнства у всі часи, але зовсім не догматичні визначення.

Люди прекрасно розуміли, що наш розум може скласти лише якесь неясне і слабке, по частинах зібране з одного та другого уявлення про Бога. Але чому, маючи реальний досвід спілкування з Богом, люди все ж спробували виразити своє живе досвідчене знання сухою мовою догматичних формулювань? Цьому була одна, але дуже серйозна причина – єресі.

Убита таємниця

Що ж таке єресь? Це хибне вчення про Бога, що проповідується від імені Церкви. Причому брехня в єресі, як правило, не є усвідомленою. Це, швидше – богословська помилка, похибка. І догмати з’являлися в Церкві саме як виправлення помилок, нароблених єретиками.

Таким чином, про невимовні предмети віри першими заговорили творці єресі. Церква просто вимушена була давати їм відсіч на запропонованій єретиками мові античної філософії.

Причина такої послідовності розвитку догматичного богослов’я цілком зрозуміла: взятися за пояснення нез’ясовного може лише той, для кого – усе ясно. Подвижники ж вважали Буття Боже – недоторканною таємницею, якій можна лише поклонятися в благоговійному мовчанні. От як пише про це свт. Іларій Пиктавійський: “Злість єретиків змушує нас здійснювати речі недозволені, виходити на вершини недосяжні, говорити про предмети невимовні, робити дослідження заборонені. Слід було б задовольнятися тим, щоб щирою вірою здійснювати те, що нам наказане, а саме: поклонятися Богові Отцю, шанувати з Ним Бога Сина і сповнюватися Святим Духом. Але от ми вимушені користуватися нашим слабким словом для розкриття таємниць невимовних. Помилки інших змушують нас самих ставати на небезпечний шлях пояснення людською мовою тих таємниць, які слід було б з благоговійною вірою зберігати в глибині наших душ”.

Віра рятує людину там, де кінчається знання. Святі мужі бачили незбагненність глибин Божественного Буття і приймали це як таємницю. Єретики ж, навпаки, намагалися розумом проникнути в сфери, де людський розум виявляється безсилим і перетворюється на безумство.

Правда, зовні єретичні умовиводи були досить логічними. Але логіка не терпить таємниць, вона завжди прагне їх пояснити, зробити зрозумілими і, кінець кінцем – знищити. Так виходило і в єресі: там усе було начебто логічне, послідовне і доступне розумінню, там не залишалося нічого суперечливого і таємничого. Але разом з таємницею звідти зникав і Бог.

Корова і філософ

Механізм виникнення єресі досить простий. Думка рухається по лінії найменшого опору, прагнучи до найбільш логічного рішення, і непомітно відривається від реальності. Висновок у результаті виходить красивий і гармонійний, але який не можна застосувати в практиці. Так філософ, який не розбирається в сільському господарстві, може заявити: “Щоб корови споживали менше кормів і давали більше молока, їх треба менше годувати і частіше доїти!” Думка, на перший погляд, цілком логічна. От тільки корова за такого режиму не протягне і тижня. Це очевидно для всякого, хто хоч трохи знайомий з коровами.

У четвертому столітті александрійський священик Арій створив вчення про Христа, згідно з яким Христос, Який прийшов на землю, – не Бог, а творіння Боже. Але якщо Христос не Бог, кому тоді поклоняються християни? Виходило, що – творінню, замість Творця.

Так Арій викинув з християнства найголовніше – віру в Бога, Котрий Утілився, і анітрохи цим не перейнявся. Але епоха “аріанської смути” у Церкві розтягнулася майже на століття, а все через те, що в народі була створена мода на аріанство. Складні теоретичні питання були кинуті на розгляд людей, які абсолютно в них не розбиралися. Наслідки цього були дуже плачевними – богословствувати почав кожен, кому не лінь. Логічне і зрозуміле вчення Арія в тих умовах багатьом здавалося істинним християнством.

Усе це неподобство не могло не обурити людей благочестивих і розсудливих: цей розгул “народного богослов’я” і послужив поштовхом до появи християнського догматизму. Хиби аріан змусили Церкву встати на небезпечний шлях пояснення людською мовою тих таємниць, які слід було б з благоговійною вірою зберігати в глибині душі.

У 325 році на Першому Вселенському Соборі в Нікеї аріанство було засуджене. Тоді ж були сформульовані і головні догматичні визначення християнського віровчення. У 381 році на Другому Вселенському Соборі в Константинополі вони були уточнені і склали Символ Віри.

Але і після краху аріанства на цілісність церковного віровчення ще не раз робили замах творці безлічі інших єресей. Церква відповідала на це новими Соборами, де приймалися нові догмати, що спростовували хибні вчення про Бога. Так формувався кодекс християнського догматизму.

Самі по собі догмати для людини непідготовленої незрозумілі і малоінформативні. Це часто збиває з пантелику. Але ці формулювання і не створювалися для пояснення чи опису Бога. Догматами Церква відповідала горе-богословам, які для зручності розуміння намагалися міркувати про Христа, як про якогось “божественного” кентавра: наполовину – Бог, наполовину – людина. Церква дала єретикам тверду відповідь: ніякого “наполовину” або “частково”! Христос – досконалий Бог і досконала Людина.

Творець світу увійшов до цього створеного Ним світу і став Людиною, не припиняючи бути Богом. Як таке диво стало можливим – таємниця Боговтілення, недоступна навіть ангелам.

Тому не варто бентежитися своїм нерозумінням сенсу догматів. Вони – лише свідчать про таємниці Божественного Буття, але ніколи навіть не претендували на те, щоб спробувати розкрити їх.

Рецидив старої хвороби

На жаль, єресь – не можна знищити, бо джерело єресі – людський розум, уражений гріхом і гординею. У всі часи людина, читаючи Євангеліє, стикається з Тайною. І у всі часи підстерігає її спокуса пояснити нез’ясовне, розкрити сокровенне, осягнути незбагненне. А кутів, які можна спробувати випрямити, в Євангелії не так вже і багато. Тому творці нових “християнських вчень” тішать себе думкою про власне новаторство лише через погане знання церковної історії. І якщо сьогодні подивитися уважніше на будь-яке єретичне вчення, що іменує себе “достовірно християнським”, легко можна переконатися, що в основі цього вчення лежить концепція однієї або відразу декількох древніх єресей.

За прикладом далеко ходити не треба. Так Лев Толстой створив своє трактування християнства, за яким Христос був не Богом, а людиною, яка прагне до добра. Толстой відредагував Євангеліє, викинувши звідти всі згадки про чудеса, здійснені Ісусом; остаточно розсварився з Православною Церквою, яка прагнула його напоумити; збив з пантелику невелику частину російської і зарубіжної інтелігенції, що сплутала його авторитет письменника з пророчим даром.

Помер він, будучи відлученим від Церкви, із сумнівною славою творця нової релігії, яка, втім, після його смерті досить швидко зникла, так і не набувши широкого поширення. Адже, по суті, Толстой усього лише повторив вчення Арія.

До чого ми покликані?

Сучасному християнинові не треба бентежитися складністю догматичного вчення Церкви, оскільки він зовсім не зобов’язаний знати це вчення в усіх подробицях. Догматизм – це наука. І займатися нею, як і будь-якою наукою, повинні фахівці. Для неспеціаліста ж – цілком достатньо знання того догматичного мінімуму, який Церква визнала обов’язковим для всіх своїх членів. Цей мінімум – Символ Віри.

Для того, щоб користуватися комп’ютером, зовсім не обов’язково вивчати програмні коди, а любитель симфонічної музики далеко не завжди розбирається в політональних накладеннях. Так і Символ Віри – надійна догматична зброя християнина для ігнорування хибних думок про Бога і свідоцтва своєї вірності Церкві. Християнство не тотожне підручнику з догматичного богослов’я. Тому теоретичне знайомство з християнським догматизмом мало що може дати людині, яка бажає зрозуміти нарешті, в якого ж Бога вірують християни. У Церкві для істинного пізнання Христа завжди існував зовсім інший шлях і інші критерії: “А що ми пізнали Його, розуміємо з того, що дотримуємось Його заповідей. Хто говорить: “Я пізнав Його”, але заповідей Його не виконує, той неправдомовець i немає в ньому правди“. (1Ін. 2:3,4).

Основа справжнього християнського богослов’я – життя за заповідями Христовими. От до якого способу Богопізнання у всі часи покликані абсолютно всі християни, без жодних виключень. І лише практичний досвід християнського життя може стати для людини ключем до правильного розуміння християнського догматизму. Але навіть якщо християнин не стане поглиблюватися в подробиці свого віровчення, він все одно обов’язково пізнає Бога за словом святителя Ігнатія (Брянчанінова): “Виконуй заповіді Господні – і дивним чином побачиш Господа в собі, у своїх властивостях”.

Людина, яка спробувала жити за заповідями, раптом починає бачити допомогу Божу у своїх звичайнісіньких справах, відчувати, як Бог підтримує її в скрутні часи, як акуратно і дбайливо бере участь Бог в її житті. І цей досвід дає людині розуміння Бога, непорівнянне з жодним знанням догматичних тонкощів. Як для дитини, яка засинає, мама стає ближче і зрозуміліше через простий рух її руки, яка ласкаво поправляє на ній ковдру, що сповзла.

Автор: Олександр Ткаченко

Усе по темі: Неділя св. отців І Вселенського Собору