Усі православні – в одному прекрасному саду

Православна людина – щира

Православ’я не ігнорує матеріальний світ. І не схиляє нас до того, щоб вважати себе якимись особливими людьми, які абсолютно по-особливому поводяться і мислять. Навпаки: якщо ми сприйматимемо себе так, то станемо фальшивими, а не православними.

Тому мені дуже подобається природність святих. Вони були справжніми християнами, але при цьому мали велике упокорювання і не робили із себе праведників. От що таке православ’я – не зображувати з себе того, ким ти доки не являєшся. Православна людина – щира. Одного святого старця якось попросили:

– Отче, поговори з нами про духовне життя!

А він відповів:

– Браття, я не знаю, що розповісти вам про духовне життя. Хочете – поговоримо про егоїзм, я сам – егоїст. Можемо поговорити про пристрасті, у мене їх багато. А про духовне запитуйте в духовних, святих людей. Я ж людина пристрасна і грішна.

Такі люди дійсно близькі до Бога і можуть називатися православними, бо вони – щирі. А що казав Господь фарисеям? «Поріддя єхиднове, як можете добре говорити, злими будучи?» (Мф. 12:34). Лицеміри і брехуни, ви кажете одне, а робите інше. Краще прийміть себе такими, які ви є, і кажіть про себе правду!

Невже таке можливе?

Одного разу я запитав в одного ігумена, що таке справжнє християнство, справжнє православ’я. І він розповів мені два випадки, що сталися з його духівником, ігуменом Амфілохієм (Макрісом). Одна жінка якось почала розхвалювати перед ним свого духовного отця. «Наш батюшка такий безпристрасний! Справжній святий! Ніщо земне його просто не цікавить»! Отець Амфілохій розповідав, що після таких слів сильно замислився. Невже таке можливе? Жити в цьому світі і при цьому не мати жодних помислів, жодних пристрастей. Що ж це за чоловік?

А другий випадок. Якось ігумен привіз старця Амфілохія в Афіни. На одному перехресті їх машина зупинилася біля світлофора, і в цей час наземним переходом повз них пройшла дівчина одягнена дуже ексцентрично. І уявляєте – цей старець, людина святого життя, ігумен Амфілохій, раптом сказав: «Ох, як, напевно, людям тяжко жити в цьому місті! Дивися, які спокуси тут у вас на кожному кроці!»

«Отче, – запитав свого духівника ігумен, – пробачте, а ви що, спокусилися зараз? Тобто і вас не минають спокуси?» – «Звичайно, дитя моє! Хто я такий, щоб не спокушатися?» – «От, – закінчив свою розповідь ігумен. – От що таке справжнє православ’я».

Тобто людина не робить із себе якийсь фальшивий образ, а показує себе такою, якою вона є насправді, не виправдовуючи своїх пристрастей, але і не задовольняючи їх.

Така людина поза сумнівом веде боротьбу з пристрастями, але при цьому не зображує із себе того, ким насправді не являється. Не фальшивить. І мені здається, що це – справжнє православ’я.

Господь наш Ісус Христос, будучи, поза сумнівом, істинним Втіленням християнства, спілкувався саме з такими людьми – простими і природними. А тих, хто в той час вважав себе «істинно православними», старанно уникав, називаючи лицемірами. Таким «православним» Він постійно казав: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри! Ви знаєте свою віру до дрібниць і зовні дотримуєте все як слід, але душа у вас невіруюча, хоч вам і здається, що це не так».

Усі ми – в одному саду

Православ’я – не та віра, яка може бути нав’язана іншій людині і на додаток автоматично зробити її безгрішною. Ми не віримо сліпо в те, що нам кажуть шановані люди – нехай навіть святі; не вважаємо їх думку непорушною істиною, тим більше що таких людей може бути і двоє, і троє, і навіть більше.

Адже православ’я – це прекрасний сад з безліччю найрізноманітніших квітів і дерев. І коли нам хочеться почути аромат якоїсь квітки, ми йдемо до неї і насолоджуємося.

А якщо хочеться просто відпочити, сідаємо в тінь дерева, тоді як інша людина відпочиває під іншим деревом. Усі ми – в одному саду, усі – православні християни, але це не означає, що всім нам треба сидіти під одним і тим же деревом і слухати когось одного, поводитися і думати однаково. Чому? Бо в саду багато дерев і квітів.

Наша віра поширилася по всьому світу через пролиту кров. Але важливий момент: ця кров була нашою, християнською кров’ю, а не чиєюсь ще. А як, приміром, насаджувався іслам, який зараз також дуже поширений? Проливалася кров «невірних».

Православ’я учить нас виправляти себе

Православ’я учить нас виправляти себе, свою пропащу природу, а по відношенню до інших бути поблажливими і терпимими, упокореними і гнучкими – наскільки це можливо. Ніхто нікого не примушує. Православ’я затверджувалося кров’ю мучеників, не кров’ю іновірців. От чому в нашій Церкві немає індивідуальної непогрішності. Є непогрішність Церкви – Тіла Христового, але не якоїсь однієї людини.

А ми, православні, часто сперечаємося саме з таких питань, які по суті не мають відношення до Церкви. Наприклад, мати Гавриїла (шанована в Греції стариця. – Прим. переклад.) пише, що коли диякон за архієрейською службою вимовляє «Дúнаміс» («сила» – грец.) перед останнім співом «Святий Боже», то в цей момент може виконатися все, про що ми молимося – настільки сильна буде молитва.

Ну і добре, чому би не помолитися від щирого серця в такий момент? Проте це – приватна думка, з якою зовсім не обов’язково погоджуватися. Зовсім не обов’язково так робити.

А ще часто православні починають сперечатися, чи можна у свята ставати на коліна на Літургії чи не можна. Ага, цей от не стає – молодець, наша людина, будемо тому його любити. А цей встав – значить, він не наш, раз нічого не розуміє.

Я якось навіть запитав про це в одного хлопчика. Просто авва Дорофій радив у таких випадках – коли не знаєш, як правильно поступити, – запитати в дитини, а тій, можливо, підкаже Сам Господь. Так от, я запитав у цього хлопчика: «Як думаєш, треба ставати на коліна чи ні? Як правильно?» А хлопчик відповів: «Отче, але ж на Літургії Христос – посеред нас! Він приходить до нас і торкається нашого серця, і неважливо, стоїмо ми при цьому на колінах або ні. Христос все одно з нами».

Православ’я – це упокорений вибір без тиску на інших

Чи відчуваємо ми це? Чи лагідніє наше серце від того, що Господь – з нами? А ставати на коліна чи ні – це кожен визначає сам, порадившись з духовником або згідно традиції на парафії.

Але і порадившись, зовсім не обов’язково думати, що думка духівника в таких випадках – це абсолютна істина. Якщо думку духівника або громади постійно зводити в абсолют, можна так само легко віддалитися від православ’я. Бути православним означає дотримувати певні духовні закони, які дотримуються духівником і общиною; але при цьому не вважати, що всі інші зобов’язані чинити так же. Бо ці закони не є догматами. Це від догматів не можна відступати. Це догмати не можна міняти. А в тому, як ми живемо по цих догматах, можливі варіанти і зміни.

Наприклад, на Афоні в деяких монастирях не стають на коліна у свята, а в деяких – стають. Що ж, виходить, одні афонські ченці – православні, а інші – ні? Таке питання і на думку нікому не спадає. Значить, це другорядне.

Чи – їсти олію в піст чи ні? А рибу на Вербну неділю? Є такі, хто навіть у цьому питанні сумнівається.

Нічого поганого немає в дотриманні строгого посту, навпаки. Але ти не є по-справжньому православним, якщо дотримуєшся посту і при цьому вважаєш себе найкращим і найправильнішим на світі. Ні, це не православ’я. Православ’я – це упокорений вибір без тиску на інших. Православна людина не сліпо наслідує когось у подвигу, а прагне уловити дух святих людей з їх досвідом духовної битви та духовного сприйняття.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)