Свято Воздвиження Хреста. Століттями в цей день у соборах архієрей, оточений сонмом духовенства, посередині храму, піднімав високо над парафіянами хрест і осявав ним усі чотири сторони, а хор у цей час гучно співав: “Господи, помилуй!”

Це було свято християнської імперії, що народилася під знаком Хреста, у день, коли імператор Костянтин побачив у знаменні Хреста і слова: “Цим переможеш”. Свято перемоги християнства над царствами, культурами і цивілізаціями, свято того християнського світу, який розпався, розпадається на наших очах.

Так, і в нинішньому році, як щороку, звершуватиметься цей урочистий древній обряд. Але навколо храму вируватиме життя, байдуже до цієї сокровенної урочистості, ніяк з ним не пов’язане, мільйони людей продовжуватимуть жити повсякденням, хвилюваннями, інтересами, радощами, прикростями, що не мають жодного відношення до того, що звершується в храмах. Чому ж осмілюємося ми повторювати ці слова перемоги, повторювати знову і знову про Хрест, що він – непохитна перемога?

Потрібно, на жаль, визнати, що багато християн не знають, мабуть, що відповісти на ці питання. Багато християн як би звикли до того, що Церква загнана на задвірки життя, вигнана з культури, з життя, зі школи – звідусіль. Багато християн задоволені тим, що їм з презирством дозволяють “виконувати свої обряди”, аби вони поводилися тихо і слухняно та не заважали світу будувати своє життя – без Бога, без Христа, без віри, без молитви. Вони, ці втомлені християни, вже майже і не пам’ятають, що сказав Христос у ніч, коли йшов на розп’яття: “У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ” (Ін. 16:33).

Але, думається мені, якщо ми святкуємо це свято Воздвиження Хреста, якщо повторюємо древні слова перемоги і тріумфу, то не для того, щоб тільки згадувати перемоги минулого, згадувати те, що було і чого більше немає. А для того, мабуть, щоб чим глибше вдуматися в значення самого цього слова “перемога” у християнській вірі.

Можливо, тільки тепер, позбавлені зовнішньої сили, зовнішньої перемоги, підтримки влади, незліченних багатств, позбавлені всього того, що здавалося символом, знаком перемоги, ми виявляємося здатними зрозуміти, що, можливо, і не було все це справжньою перемогою.

Так, золотом, сріблом і коштовним камінням був прикрашений цей Хрест, що возносився руками священиків над людськими натовпами, але ні золото, ні срібло, ні коштовне каміння не здатні затьмарити справжній і первинний сенс Хреста: знаряддя ганебної і тяжкої страти, до якого цвяхами прибита всіма кинута людина, яка задихається від болю і спраги.

І матимемо мужність запитати себе: чи не тому і загинули всі ці християнські царства і культури, чи не тому поразкою обернулася перемога, що осліпнули ми, християни, до останнього сенсу, останнього змісту головного символу. Вирішили, що золотом і сріблом можна затьмарити цей сенс і що все, що хоче від нас Бог, – це щоб ми здійснювали поклоніння минулому.

Але шанувати Хреста, воздвигати його, співати про перемогу Христа – чи не означає це, передусім, вірити в Розіп’ятого, вірити, що хресний знак – це знак однієї приголомшливої, єдиної за своїм сенсом поразки, яка, – тільки внаслідок того, що вона поразка, тільки в міру прийняття її як поразки – і стає перемогою та тріумфом.

Ні, не для зовнішньої перемоги прийшов у світ Христос: Йому було запропоновано Царство, і Він відкинув його. У момент віддання Його на смерть, Він сказав: “Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш як дванадцять легіонів ангелів?” (Мф. 26:53). Але ніколи не був Христос більше Царем, ніж коли, оточений злісним і тріумфуючим натовпом, йшов Він до Голгофи, несучи на плечах Свій Хрест. Ніколи не була такою очевидною Його царствена сила, як у той час, коли Пилат вивів Його до натовпу, одягненого в багряницю, засудженого до смерті злочинця, з терновим вінком на голові, коли Пилат сказав натовпу, що біснується: “Це Цар ваш!”

Адже тільки тут уся таємниця християнства, і тому його перемога – у радісній вірі, що в цьому знедоленому, розіп’ятому і засудженому засяяла у світ любов Божа, відкрилося Царство, над яким ніхто не має жодної влади. Тільки прийняти Христа повинен кожен з нас, прийняти всім серцем, усією вірою, усією надією. Бо інакше всі зовнішні перемоги втрачають свій сенс.

І можливо, нам потрібна була ця зовнішня поразка християнського світу, потрібне було це зубожіння і відкидання, щоб очистилася наша віра від усякої земної гордині, від надії на зовнішню силу, на зовнішню перемогу. Щоб очистилося наше бачення Хреста Христового, який возноситься над нами і над світом, навіть якщо ми і світ не бачимо цього.

Возноситься і перемагає, не дивлячись ні на що. І в яких би сутінках не перебувала людина, наскільки зовні не торжествує у світі зло, серце знає і чує: “Мужайтесь: Я переміг світ“.

Автор: протопресвітер Олександр Шмеман

Неділя перед Воздвиженням…