Я завжди буду з тобою…

В 1989 році землетрус силою 8 балів за шкалою Ріхтера зрівняв із землею багато міст і сіл Вірменії. За 4 хвилини землетрус забрав з цього світу 30 тисяч людських душ. Оговтавшись від шоку вцілілі люди кинулись рятувати людей під розвалинами будинків. Один батько, давши якийсь лад вдома, побіг до школи, де вчився його син. Вулиць, будинків не було, по деревах, по відомих йому прикметах батько серед плачу і крику знайшов школу. Визначив де міг знаходитись його син і став розтягувати руїни. У свій час батько сказав синові такі слова: «Щоб не трапилось, я завжди буду з тобою». І ці слова не давали батьку спокою і заставляли його розбирати руїни і шукати сина. Підходили інші батьки та з плачем констатували:

– І мій син десь тут.

– Ви мені допоможете? – зі сльозами на очах просив батько, але ті з плачем ішли геть.

Прийшов пожежник і став повчати:

– Ідіть звідси, тут може статись вибух, нічого і нікого не чути.

– Ви мені допоможете? – спитався батько.

Прийшли міліціонери:

– Ви збожеволіли від болю і гніву. Усе закінчилось. Ідіть додому. Ми про все подбаємо.

– Ви мені допоможете? – не заспокоювався батько.

Однак ніхто не допомагав. Батько закривавленими руками розтягав руїни, бо він пам’ятав слова сказані сину: «Щоб не трапилось, я завжди буду з тобою». Ці слова заставляли його не кидати праці і додавали сил. Він працював 8 годин, 20 годин, ішла третя доба його праці на руїнах. І коли він відтягнув уламок будівлі, почув тихий, обезсилений, але радісний крик сина:

– Тато, я знав, що ти мене знайдеш, я пам’ятав твої слова: «Щоб не трапилось, я завжди буду з тобою», – я говорив своїм друзям, якщо мій тато живий, він обов’язково знайде мене. З 25 чоловік нас залишилось у живих семеро. Ми голодні, ми хочемо пити і нам було дуже страшно.

– Виходь, синку!

– Ні тато, спочатку нехай вийдуть інші діти. Я впевнений, що ти мене точно витягнеш. Щоб не трапилось, я знаю, що ти мене не залишиш.

А євангеліст Матфей розповідає нам про любов матері до своєї дочки. Жінка-хананеянка належала до народу, який власний добробут будував на смерті своїх дітей. Коли зводили новий будинок, у фундамент клали тіло вбитої дитини. Юдеї зневажали їх за це і називали «псами». Вбрання жінки вказувало, що вона належить до хананеян і жінка, сама відчуваючи свою гріховність, не насмілювалась наблизитись до Ісуса. Стояла віддалік і жалібно гукала: «Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується». Але Христос не звертав на неї жодної уваги, а на подальші її наполегливі прохання відповів, випробовуючи її віру: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам».

Найбільш сьогоднішньому людству не вистачає терпеливості, смирення. Жінка прекрасно розуміє слова Ісуса, але її любов до дитини витримує все і вона як найкращий філософ мудро відповідає Христу:

Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх.

Христос і Хананеянка, Жан-Жермен Друе

Бачачи її смирення і покору Христос зціляє її дочку.

Вірменський хлопчик пам’ятав слова свого батька, і це дало йому сили вижити в цій катастрофі, в яку він потрапив. Наш Отець Небесний всім нам теж говорить: «Щоб не сталось, Я завжди буду з тобою». Однак у цьому житті ми забуваємо про Божу обіцянку і дуже часто взагалі про Бога не пам’ятаємо і не звертаємось до Нього.

Жінка-хананеянка про Бога не знала, але любов до своєї дитини привела її до Бога. Вона вірила, що Ісус допоможе і ця віра вздоровила її дитину. Отож ми пам’ятаймо, що ми діти Бога живого і тоді віра, яка є найбільшим даром Бога для нас, не зменшуватиметься, а нехай вона кріпне і ця віра приведе нас до Царства Небесного. Амінь.

Автор: Ігумен Дмитро (Ющак)

Усе по темі: 17 неділя після П’ятидесятниці