Блудний син або Батько, Який чекає?

Повернення блудного сина, Микола Лосєв

Звичайно, скажуть, це не справжня історія, а притча – і в ній знаходиться алегорія. Вона є символ відходу від Бога грішної душі, яка вирішила жити за своєю волею.

От вона потрапила до дружків, тобто до бісів. Вони її обдурили, відняли благодать і кинули до свиней. Брудною твариною – свинею, стає всякий, хто міняє Бога на бісів. Залишена Богом особа, як євангельські свині, стає вмістищем бісів, і всі вони разом прямують до смерті.

Але цю людину біси опустили ще нижче за свиней і змусили служити їм. Така боговідступна душа, над якою глумляться біси, у результаті не отримує навіть їжі, яку подають брудним свиням.

Тлумачень і алегорій багато. Можна сказати, що свині – це наші гріхи. Можна сказати, що свині – це все одержимі бісом. Багато чого можна сказати, але в результаті добрий проповідник неминуче зверне увагу на покаяння блудного сина. От він, опам’ятався, покаявся…

Та не має там ніякого покаяння.

Їв погано. Спав жорстко. Пив гірко. Тут і дурень зміркує, що є місце, де дадуть поїсти без роботи і приймуть таким, яким ти є.

Такі особистості не новина. Одні біжать у край далекий. Інші біжать від самих себе і від батьків до бісів, не виходячи з дому, у внутрішню імміграцію. Бісові-то прописка не важлива. Мільйони наших жінок годують таких блудних синів і ледарів, які пішли в країну гріха. Сидить дорослий бугай на шиї в матері, а вона плаче:

– Отче, знову Сергій ікони побив і покидав на підлогу. Сам руки об скло порізав. Каже, що ми паперових богів у церкві навісили, а попи з нас гроші обдирають. Горілки просить. А якщо не дати, каже, що хату спалить і руки на себе накладе! Так дати мені йому чи ні?

А що робити? Вигнати серце не дозволяє. Син все-таки. Не проженеш, але і жити не можливо. Суще пекло.

Навіщо син живе з батьками? Просто вигідно. Робити не потрібно. Думати не потрібно. Спи скільки хочеш. День буде і вино буде. Прекрасний стан.

Так і цей блудний син. Адже він повернувся не тому, що любив отчий дім, батька-матір, брата, працю або чисте життя. А тому що в батьковому домі їжа краща.

Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду” (Лк. 15:17).

І дивно. Чому це він помирав з голоду?

Навіть у диких суспільствах любили чесних робітників.

Так Авраам купив абсолютно йому не відомого раба Єлиєзера. А той у вдячність чесно служив йому. І став цей раб як член сім’ї.

Стародавній світ був не чужий вдячності.

А тут ми бачимо, що хазяїн свиней годував краще, ніж цього блудного сина. Мабуть, цей працівник був ледарем і лукавою людиною. Насправді, лукавство йому не позичати. Сам собі каже про їжу, а батькові готує красиву версію розкаяння: “Встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх” (Лк. 15:18,19).

Син роздумує про те, що треба було зрозуміти раніше: у батьковому домі годують за роботу смачніше. Здогадався.

Ми часто чуємо не те, що нам кажуть, а те, що нам хочеться. Ми створюємо міфи, які нам зручні. Нам так зручніше. Нам зручно думати, що Бог нас прийме навіть за розрахунком, комерцією і найзвичайнішою вигодою, як цього блудного сина. Набешкетував. Прогорів. Повернувся, бо гроші кінчилися, а він прийняв.

Але в Євангелії немає справжнього синівського розкаяння. Лише один його розрахунок.

Рембрандт створив великий твір – картину “Повернення блудного сина”. Усі ми батьки і матері. Усі ми любимо своїх дітей абсолютно безкорисливо. І ми мріємо про те, що і нас наші діти любитимуть так само безкорисливо. Але життя суворе. І діти до батьків ставляться часто по-хамськи і як споживачі. Не всі, але часто. І часто перша сльоза про батьків викочується з очей дітей лише на кладовищі.

Але буває диво. Раптом, у дітей прокидається чиста і безкорислива жертовна любов ще за життя батька і матері. І батьки не можуть винести цього, такого очікуваного дива, і ридають захлинаючись і дякуючи Богові.

Любов замкнулася. Любов повернулася. Любов ожила і стала взаємною. Хто любив, той знає, яке це глибоке почуття, що потрясає душу до основи – любов дітей, що повернулася.

На картині Рембрандта саме це ми і бачимо. В обіймах любові ридають батько і син. Навіть не ридають – у високому мистецтві це не прийнято. У мистецтві важлива недомовленість, яка залишає можливість глядачеві домислити картину. Це секунда перед риданням про щастя.

Глибина потрясіння і сила обіймів, що зображені на картині, кажуть нам про те, що на полотні ми бачимо не успіх сина, який припав до ситної годівниці, а покаяння любові.

У Євангелії немає ні слова про те, що син якось перейнявся батьковою радістю. Ми не знаємо, як далі склалася доля цього юнака. Чи узяв він свою частину маєтку і прогуляв її знову. Чи, навпаки, злякавшись своєї дурості, усе життя, що залишилося, ходив під батьковою рукою. Чи, можливо, полюбив батька. Це не відомо.

І невідомість не дає нам приводу говорити про те покаяння, яке ми традиційно маємо на увазі. Ми-то розуміємо під покаянням щось інше, ніж створення ситуації, яка нам приносить смачну їжу і бариш. Покаяння для нас – це стан, який нас мирить з Богом і ріднить з Ним у любові.

Я прожив не так вже багато, але за все життя не бачив, щоб ситість і багатство зробили людей більш спокійними, великодушними, благородними чи люб’язними. Христу такі приклади теж не зустрічалися, і Він сказав про те, що “легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти до Царства Божого” (Лк. 18:25).

От син повернувся в безкоштовну Батькову їдальню. Йому дали чоботи, багатий одяг і персня на палець – як символ влади і можливості повелівати і… не працювати.

Історія з сином залишається відкритою. Зіткнення батькової любові і синового розрахунку. І ця недомовленість має бути закрита нами, кожним особисто.

У світі майже немає невіруючих народів. Інки і різні там філістимляни боялися Бога. У цьому немає особливої заслуги чи відкриття. Іудеї перші зміркували домовитися з Богом. Але тільки християнство – ексклюзивно – вирішило збудувати стосунки з Богом не на страху, не на договорі про надання послуг, а на любові. Християнство побачило в людині не Високу Договірну Сторону договору, а подобу Трійці. Воно звернулася до основ:

І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою, і нехай володарює вона” (Бут. 1:26).

І сказав Господь Бог: ось, Адам став як один з Нас, знаючи добро і зло” (Бут. 3:22).

Християнство скористалося правом вибору: чи бути людині рабом, слугою чи другом. Бог цей вибір надав нам самим. Він-то будь-яку службу приймає і згоден на будь-який варіант стосунків. Він на все згоден, але дружба Йому миліше.

Нарешті, ми дісталися до головного персонажу цієї притчі. Не того, кого вигадав міф – Блудного сина, – а Батька, Який чекає.

Ключовим моментом цієї притчі є не той момент, коли син підняв голову над коритом, а той, коли Батько ВИБІГ синові назустріч. Не син біг, а батько. Він не зміг утримати своєї радості. Він щоб то не було бажав наблизити зустріч. Він не подумав про подарунок, а зірвав з пальця те, що володіє всіма подарунками, усім майном – персня, і дав його на руку синові.

Захват і любов Батька – от головна подія притчі.

Ну а ми?

Чим добре Євангеліє, так це тим, що воно не набір повчальних прикладів, а подія, відкрита для нашої участі. Хто ми в цій історії, що вічно розгортається? Адам, як Блудний син, пішов від Отця. Ми, діти Адамові, продовжуємо залишатися в краю далекому. І нам, через первородний гріх, належить пройти зворотний шлях у Рай.

І ми приходимо в храм, як у Райське посольство, за “візою”. Яка мотивація нашого повернення?

Ми, звичайно, прийшли в храм не тому, що боїмося Бога. Ми, звичайно, прийшли не тому, що нам щось потрібно від Бога. Ми, звичайно, прийшли тому, що любимо Бога.

Але чи правда це?

Як сказав один священик: “Говорити про любов до Бога – це навіть якось і непристойно”.

Досвід сповіді показує, що люди бажають очистити душу, зняти із себе узи гріха, поскаржитися на себе, на біса, на рідню. І це прекрасно. А от покаяння в тому, що мало любив Бога, не шукав Його, не нудьгував про Нього, такого майже не буває.

А чи дійсно, так вже ми сильно відрізняємося від того сина, який просто вирішив знайти більш хлібне місце. Адже мотив туги за батьком йому теж був незнайомий.

Але невже Батько такий засліплений любов’ю, що не бачить лукавства сина?

Ні, уся справа в природі любові, яка “всьому йме віру, всього сподівається, все терпить” (1Кор. 13:7).

Любов також “довготерпить, милосердствує… усе покриває” (1Кор. 13:4,7).

Сила любові незвичайна. Вона все може. Від неї в людини, на яку вона спрямована і яка сама нічого такого не чекає, може несподівано спалахнути серце і потім сильно розгорітися. І Батькова любов може змести синівський розрахунок, як ураган любові. Син все-таки син Батька свого. І, значить, не зовсім чужий батьку по духу.

Справжнє мистецтво оперує недомовленістю. Так і тут. Христос спеціально залишив фінал недомовленим. Для того, щоб ми самі стали співавторами майбутнього Блудного сина. А це можливо тільки в тому випадку, коли ми самі увійшли до ролі Блудного сина, приміряли її на себе і знайшли вірне рішення.

Усі ми діти Божі. Усім нам не вистачає любові до Бога. Усіх нас обіймає Бог і дає персня на руку. І чекає… чи відгукнемося ми чи підемо в будинок до найманців їсти найманський хліб. Їсти хліб без батька, який стоїть, опустивши руки, і чекає, чекає і чекає, коли окрім хліба синові-найманцеві захочеться любити Батька і бути любимим.

Повернення блудного сина, Франческо Гверчіно

* * *

Перший тиждень посту був присвячений пам’яті того, що Бог усім нам, і митарям і фарисеям, бажає виправдання, що приходить через покаяння.

А другий – тому, що Бог не просто чекає, а готовий “вибігти” назустріч кожному з блудних синів і дочок і кожному дати персня на руку. Він присвячений очікуванню нашим Небесним Отцем того моменту, коли Його любов, яка всьому йме віру, всього сподівається, все терпить, нарешті розтопить наше заледеніле серце, і воно розгориться взаємною любов’ю.

Піст подібний до сходів на небо. Ці перші два тижні посту присвячені нашим особистим стосункам з Богом, в яких треба навести лад перш за всі інші справи. І якщо ми не засвоїли цих перших і найважливіших уроків посту і не навели лад у стосунках з Богом, то наступне сходження не матиме сенсу. Це фундамент, без якого неможлива надбудова.

Допоможи нам, Отче, розібратися в собі і згадати про Твою любов до людини. Допоможи нам, Отче, згадати про наше божественне походження. Допоможи нам, Отче, повстати в стосунках з Тобою від страху і розрахунку до досконалої Божественної любові.

Господи, Ти, Хто тримає Своєю рукою кінці світу і увесь Всесвіт, дай і нам на руку персня від Твого Раю. Ми не ховатимемо руку за спину.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: Неділя про блудного сина