Замість Літургії ми поспішаємо у справах або вмикаємо телевізора

Божественна Літургія – дуже важлива тема для розмови. Згадаємо, в одній з її молитов говориться: людина, пов’язана тілесними пожаданнями, негідна приступити до служіння Літургії. Ці слова стосуються і нас – тих, хто зараз говоритиме про неї.

Хіба є люди, гідні говорити про це – про Таїнство, Яке навіть ангели споглядають зі страхом і жахом і не можуть осягнути до кінця? Звичайно, ми всі цього негідні, адже наше життя зовсім не таке, як йому належало бути. Навіть у священиків – приміром, у мене. Пам’ятаю, у дитинстві я почув від одного священика таку розповідь:

– Одного разу я поїхав на Афон. Там я сповідувався в одного ієромонаха. Він запитав мене: «Скільки років ти служиш»? – «Тридцять», – відповів я. – «І скільки разів, служачи Божественну Літургію, ти відчував, що залучаєшся до Таїнства? Скільки разів твоя душа проникала у Святе святих? Скільки разів ти зміг побачити Божественне Світло?» Я відповів: «Отче, це траплялося дуже рідко. Я сотні разів служив Літургію, але далеко не кожного разу по-справжньому проживав це Таїнство. Це нелегко».

Так, нелегко. І тут усе залежить і від нас самих – як ми підготувалися до Літургії, – і від Бога, чи захоче Він наблизити нас до Свого Таїнства, чи визнає гідними побачити Його любов.

Ми утішаємо людей, показуючи їм Бога на землі

Один пастор у розмові з православним священиком сказав йому:

– Ми, протестанти, багато займаємося добродійністю. Будуємо будинки престарілих, соціальні установи, лікарні, орендуємо зали для концертів християнської рок-музики, щоб привернути молодь, організовуємо екскурсії. Загалом, ведемо активну діяльність. А ви, православні священики, чим займаєтеся у своїй Церкві?

І цей священик, замість того щоб також перерахувати усе, чим йому доводилося займатися, відповів коротко:

– Ми, православні, служимо Божественну Літургію.

От що ми робимо. І Рай наповнюється врятованими душами. Ми утішаємо людей, показуючи їм Бога на землі і зводячи їх на небо. От наш вклад, і цей вклад Церкви має величезне значення для всього світу. По суті, ця найважливіша справа, яку Церква здійснює і яка є джерелом усіх її інших досягнень.

Сьогодні ми звикли до дзвону

Усе починається з того моменту, коли перед початком Літургії лунає удар дзвону. І Літургія, і взагалі богослужіння починаються саме тоді. Ми чуємо дзвони. У нашій общині є людина – дзвонар, – який у такі моменти радіє як дитина: адже дзвін буває різний – святковий, святогорський, славословний. І кожного разу йому прямо не терпиться почати бити в дзвін. Він так і каже: «Отче, зараз я почну радісний славословний дзвін, і люди підуть у церкву!» Це і правда дуже зворушливий, хвилюючий момент.

Але так було не завжди. У древні часи церкви були без дзвонів – люди просто звали один одного на богослужіння. А коли християн стало більше, з’явилися клепала (дошки, в які били, як у дзвін – прим. переклад.).

Клепала

Пізніше в деяких монастирях стали використовувати труби. Там перед початком богослужіння сурмили в труби в нагадування про Друге Пришестя Христове. Адже, як свідчить Одкровення св. Іоанна Богослова, після звуку ангельських труб люди воскреснуть для Страшного Суду.

У часи св. Костянтина Великого використовувалися залізні клепала, в які били молотком. А перші дзвони з’явилися на Заході. У Константинополі ж їх стали використовувати через багато років після того, як була побудована Свята Софія. У 865 році один венеціанський дож прислав у візантійську столицю дванадцять дзвонів – спеціально для собору. Власне, грецьке слово «кампана» («дзвін» – прим. переклад.) і походить від назви області в Італії – Кампанія.

Літописці розповідають, що коли у візантійській столиці уперше пролунали дзвони, люди вибігали на вулиці з радісними криками. А сьогодні ми настільки звикли до дзвонів, що це вже не здається нам таким красивим, яким здавалося в ті часи. Але можна уявити собі ту радість. Людям здавалося, що ангели спустилися на землю і літають серед них. І вони поспішали на богослужіння з великою радістю.

І сьогодні Церква так само кличе нас на молитву, але… дуже не хочеться вставати з ліжка в недільний день. І ми продовжуємо дрімати, думаючи про себе: «Нічого, трохи припізнюся». І спізнюємося. Так, на жаль, ми лінуємося, лінуємося через своє недбальство. При цьому заради інших справ ми готові схопитися чим раніше!

І ми поспішаємо на море чи вмикаємо телевізора

Подивіться, наприклад, скільки людей у недільний ранок поспішає на море. Хтось гримить відрами, щоб вимити машину; жінки розвішують свіжовипрану білизну. Люди роблять те, на що впродовж робочого тижня бракує часу. А хтось просто йде в кіоск за газетою чи вмикає телевізора, щоб подивитися новини. Але в церкву люди не йдуть. І це дуже сумно. Сумно, бо є сильне бажання переробити сотню справ, а потрапити на Літургію бажання немає.

І ранній ранок тут зовсім не при чому. Адже людина готова встати о шостій ранку, щоб викупатися в морі, поки на пляжі мало народу! Чи зустріти когось. Чи поїхати в інше місто, де проходитиме спортивний захід. Якщо ми чогось по-справжньому хочемо, то робимо це в будь-який час.

Коли я читаю про те, як служать Літургію місіонери, або як християни в деяких країнах вимушені добиратися до храму, щоб потрапити на богослужіння, мені стає соромно.

Деякі з них добираються до місця декілька днів, причому значну відстань ці люди проходять пішки, разом з маленькими дітьми. Багато з них – прості, безграмотні,  – можливо, і не до кінця розуміють сенс Великого Таїнства, проте їх душа відчуває все – хоча вони знаходяться на самому початку церковного шляху.

“Сьогодні мені довелося служити всю Літургію на колінах”

Якось мені попався щоденник одного грецького єпископа, який служив у 40-х роках минулого століття. Цитую уривки. «30 березня 1941 року, у неділю, удосвіта я відправився в перший батальйон. Причащалося 500 чоловік. У мене навіть звело руку, якою я тримав лжіцу». І ще: «Сьогодні мені довелося служити всю Літургію на колінах. На вулиці безперервно лив дощ, і ми прийняли рішення служити в маленькому наметі, де не можна встати в повний зріст. А солдати всю Літургію простояли зовні, під дощем. Усі причащалися». Уявіть собі: довкола гори, падає дощ, а натовп солдатів упокорено молиться перед маленьким наметом, щоб з’єднатися з Христом.

Св. Косма Етолійський каже, що навіть гроші, зароблені в недільний день без особливої на те необхідності, не благословляються Господом. Звичайно, йдеться не про ті випадки, коли людина вимушена працювати по неділях. Але якщо роботу можна виконати трохи пізніше, а ми при цьому все одно не йдемо в храм, то це серйозна помилка – обман власної душі і образа Бога.

Самовиправдання не потрібне

Люди, які з якоїсь серйозної причини не можуть піти в церкву, не займаються самовиправданням. Вони переживають, що пропустили службу, а не кажуть: «Правильно я зробив, що не пішов у храм. У мене стільки справ накопичилося!»

Самовиправдання не потрібне. Господь Сам виправдає тебе, якщо знадобиться, – без твоєї участі.

Було б добре, якби, прокидаючись раннім недільним ранком, щоб взяти участь у літургії, і поспішаючи в церкву, ми ще на порозі храму змогли відчути, яку честь нам робить Господь. По деяких людях відразу видно – варто їм лише увійти до храму – наскільки вони благоговійні або ж навпаки, абсолютно байдужі до того, що відбувається навколо.

А це дуже важливо: з одного боку, усвідомлювати, що ти прийшов у дім Свого Отця, а з другого – не втратити благоговіння, не втратити страх Божий, не допускати зухвалого, хамського, безсоромного ставлення до Церкви зі свого боку. Тому, входячи в храм, пам’ятатимемо про те, що нам зроблена велика честь. Адже, народися ми в інші часи, у нас могло б і не бути такої можливості.

Як так? Ну, наприклад, якби ми жили в перші роки існування нашої Церкви. Тоді християни  хрестилися не в дитинстві, як зараз, а будучи дорослими. Спочатку так звані оголошені мали пройти тривалий етап катехізації, і тільки коли вони розуміли, що їх душа готова прийняти святе хрещення, проходили таїнство і починали брати участь у літургії.

Взагалі в перші віки християни підрозділялися на декілька категорій. Про це оповідає історія Церкви. Наприклад, з четвертого століття відомі так звані ті, що плачуть. Вони стояли біля входу в храм, оплакуючи свої гріхи, і казали кожному, хто входив: «Молися про мене, я згрішив! Молися, щоб Бог дарував мені розкаяння і простив мене!» Ці люди так і стояли біля дверей храму всю службу, не входячи всередину.

А сьогодні до храму може увійти кожен

А сьогодні до храму може увійти кожен. І люди приходять так, ніби це їх особистий простір, де можна бути одягненим як завгодно, сидіти коли завгодно і де завгодно, поводитися як завгодно; і якщо зробити їм зауваження, вони просто не розуміють, у чому справа. Та і що можна тут пояснити? Людина ж не розуміє, що її зовнішній вигляд і поведінка не відповідають навколишньому оточенню. Вона не розуміє, що це може когось бентежити, – не розуміє, бо в неї немає так званої духовної культури. А оточення – священики, ті, хто моляться, – побачивши таку поведінку намагаються зосередитися на молитві, але дається їм це важко.

Коли ми опинимося у вічному житті, то зрозуміємо, яку неоціниму допомогу Божественна літургія надала нашій душі і скільки користі ми отримували від богослужіння. Можливо, зараз нам цього і не зрозуміти – адже все вже стало таким звичним. Але у важкі моменти життя це можна відчути.

Я знаю молодих людей, які поїхали на навчання за кордон, які вдома, у Греції, нечасто ходили в церкву, а на чужині починають сумувати за храмом і скаржаться: «Я вже три місяці не був у церкві! Рядом храму немає, найближча церква – в іншому місті, дві години на машині, а в мене немає такої можливості».

Чи, приміром, опинившись в лікарні на місяць, людина починає розуміти, як не вистачає їй Божественної літургії. І бачить, який це дар, який вона зовсім не цінувала, будучи здоровою.

І зараз, маючи цей дар, ми не розуміємо, яку честь робить нам Господь.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)