У Євангелії не вказана точна дата народження Ісуса Христа. Не вказана навіть пора року, і судячи по тому, що в євангельському оповіданні говориться про пастухів, які пасуть нічне стадо, можна подумати, що подія ця сталася явно не взимку. Звідси виникає питання: звідки і як виникла християнська дата Різдва – 25 грудня? Питання це – не дозвільна цікавість. Відповідаючи на нього, ми дізнаємося щось і про суть самої християнської віри, точніше – про розуміння християнами свого ставлення до зовнішнього, тобто Христа, Якого ще не знає, в Якого ще не вірить світ.

Річ у тім, що одночасно з поширенням на початку нашої ери християнства в греко-римському світі, відбувалося таке ж швидке поширення останньої великої язичницької релігії – культу сонця. У сімдесятих роках III століття римський імператор Авреліан зробив навіть цю релігію сонця офіційною релігією всієї Римської імперії. Вона прославляла сонце як джерело життя і тому – як вищу божественну силу. Як і все язичництво, це було обожнюванням природи, природних живоносних сил. Головним же святом релігії сонця були дні так званого зимового сонцестояння, тобто останні дні грудня, коли після найбільшого віддалення землі від сонця, знову починається наше наближення до нього, і відповідно – зростання тепла і світла, наближення до весняного воскресіння природи і тріумфу життя над зимовим вмиранням. Астрономічних законів обертання землі навколо сонця, звичайно, люди той епохи ще не знали. Для них ця перемога світла над пітьмою, це воскресіння природи було божественним дивом. А в центрі дива – сонце – джерело світла, джерело життя. Культ сонця і став останньою великою релігією приреченого до смерті язичництва, а свято зимового сонцестояння в грудні – останнім великим язичницьким святом. Тому саме цей культ був для християн головним супротивником і суперником, саме він дав християнству останній бій.

На початку IV століття римський імператор Костянтин, який сам був спочатку сонцепоклонником, навернувся в християнство. Кінчилася епоха гонінь, християнська Церква дістала можливість відкрито і безперешкодно влаштовувати своє життя, будувати храми і, головне, проповідувати вільно свою віру. За обчисленням істориків, у момент навернення Костянтина до християнства християни складали не більше 10 відсотків усього населення імперії, причому належали вони майже цілком до міського населення. Верству землеробів християнство майже не торкнулося. І виникла потреба проповідь про Христа, як про Спасителя, донести до цих 90 відсотків, навернути їх до нової віри. А для цього треба було перемогти язичництво, і не зовнішніми, примусовими заходами, а зсередини, тобто явивши людині не лише перевагу християнства над язичництвом, але і сконцентровану в ньому універсальну і рятівну істину.

Головним методом навернення стало використання християнами самих язичницьких вірувань, як би їх “сублімація” – очищення і наповнення християнським сенсом. У грудні язичники святкували народження, різдво сонця. І от цього дня християни стали святкувати Різдво Ісуса Христа, святкувати його як народження справжнього, духовного сонця, входження у світ справжнього, духовного світла.

Як бачимо, християнство прийняло звичну для язичників, для всієї дохристиянської культури тему сонця, як світла і життя, і зробило її розкриттям віри своєї в Христа. “Ви вірите в сонце, – як би сказала Церква світу, – але ж саме це природне, фізичне сонце – символ, відблиск, знаряддя другого, вищого, духовного, Божественного Сонця – і в Ньому життя, світло, перемога. Ви прославляєте народження сонця фізичного – ми кличемо вас прославляти пришестя у світ Божественного Сонця, кличемо вас від фізичного, видимого звести ваш розум до духовного і невидимого”.

Так свято Різдва Христового стало як би виконанням того, що святкувало язичництво: святом події, що завершувала, виконувала сподівання, очікування, вірування всіх людей. Усього того, що вкладала людина у своє поклоніння сонцю: людській вірі в сенс світу, у його світлоносність, у його розумність і божественність – усьому цьому християнство як би дало ім’я – Христос. Так виникло свято Різдва Христового, як одночасно виконання всіх людських передчуттів і сподівань, невигубного в людині жадання сенсу і добра, і в той же час – як початок нової релігійної епохи. Епохи вже не обожнювання природи і її сліпих сил, а поклоніння Тому, Хто над природою, хоча і відбитий у ній. Хто – Сам джерело всього життя, зміст його і мета. Так зсередини було здолане язичництво, тобто поклоніння творінню, а не Творцю, так була звільнена людина від поневолення світу і природі прийняттям від Христа “світла розуму”.

Автор: протопресвітер Олександр Шмеман

Усе по темі: Різдво Христове