Для сучасної людини можна знайти багато визначень, які свідчать про її характерні риси. І кожна з них допоможе хоч би частково зрозуміти її. Чи, точніше, самого себе. Але зараз, при погляді на ікону Різдва Христового, мені на думку спадає одне, дивно звучне, але від того не менш вірне: “людина захищається”.

Життя повне найрізноманітніших загроз. Хорошу роботу важко знайти і дуже легко втратити – через упередженість начальника, заздрість і недоброзичливість колег, просто через скорочення штату. Так само легко виявитися обдуреним – при укладенні оборудки, продажу квартири, купівлі туристичної путівки. Переходячи дорогу чи сідаючи за кермо, ти не знаєш, чи не мчить тобі назустріч або напереріз черговий смертник із запаморочливим вмістом алкоголю в крові. А якщо ти їздиш не на особистому автотранспорті, а на метро, то вагон легко може стати для тебе місцем битви – дай Бог, щоб не останньої, як для деяких.

Життя невипадково повне цих погроз. Воно неблагополучне і тому таке агресивне. І доводиться жити в стані готовності до цієї агресії, доводиться захищатися. Цей “синдром захисту” сильно зміняю нас і наше ставлення до реальності. Те, чого б ми не дозволили собі в жодному іншому випадку, стає можливим, якщо ми захищаємося. Готові дати, кому б то не було, відсіч, ми живемо в безперестанній напрузі. І біда тут не в тому, що ми від цього втомлюємося, ми – змінюємося. Стаємо або слабкішими і малодушними, або, навпаки, жорсткішими і холоднішими. І жорсткішим і холоднішим стає наше серце. Воно закривається – від загрозливого життя, від загрозливих людей і від не загрозливого Бога.

Я думаю про це, дивлячись на ікону із зображенням Богонемовляти, бо мене раптом вражає те, наскільки Він беззахисний. Не за природою, не за суттю Своєю, а за власним волевиявленням.

Ми боїмося доволі часто того, що може бути і чого насправді немає. А Він знає все – і у світі, і в серці кожної людини, до останньої, самої сокровенної глибини.

Він знає, за що і до якої міри зненавидить Його світ і люди, які цьому світу цілком віддані.

Він знає, як Його гнатимуть, переслідуватимуть, знає, що Його віддадуть смерті – тяжкій і страшній.

І все одно вирішується прийти в цей світ. Стати Немовлям, слабким, немічним, таким уразливим, таким беззахисним. Беззахисним безмежно. Бо врешті-решт не залишиться жодного захисту, жодного покрову і “дванадцять легіонів ангелів” (Мф. 26:53) не прийдуть Йому на допомогу, і Він скаже в останні миті Свого земного життя: “Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?” (Мф. 27:46).

Навіщо ця беззахисність – така всеохоплююча і тому така страхітлива, яку зовсім не хочеться наслідувати, від якої швидше є бажання примружитися і не бачити її? Яка її мета? Адже вона має бути.

І вона є.

Якби Господь захищався, то цей захист встав би між Ним і Його творінням – яким би він не був: ті самі ангельські легіони або “вогонь з небес”, якого вимагали Його учні (див: Лк. 9:54), або просто – Його всемогутність, Його непереборна сила. А Він не хотів ставити перешкод Своїй любові – жодних. Тому і зайшов у ній так далеко, як зайти міг лише Бог.

Я знову дивлюся на картину Різдва і розумію: як би ні було страшно в цьому житті, як би ні хотілося бути сильним і захищеним, лише тоді ти зможеш наблизитися до Бога, коли зважишся на беззахисність.

І чим беззахиснішим будеш – цим, вольовим, рішенням, – тим ближчим до Христа, тим менше перешкод залишиться між Ним і тобою. Тих перешкод, з яких головна, – твоє запекле серце, що вічно захищається. Відмовитися від усіх “опор”, “захистів”, уподібнитися листку на водній поверхні, якого течія несе, куди їй завгодно, – течія волі Божої. Від усього відректися, сподіваючись на Нього одного. Це важко, це навіть здається неможливим.

І було б неможливим, якби Він не прийшов до нас і не показав – як це може і як має бути. Але Він і прийшов, і показав, і того ж чекає від Своїх учнів, щоб хоч би в нас присікся, розпався ланцюг тієї ворожнечі, який невпинно стрясає людство, щоб хоч би ми виявилися знаряддями миру і любові тут, на землі.

…Коли ти беззахисний заради Христа, тоді ти схожий на Нього. Ти рідний Йому. Ти – немов немовля на руках у Того, Хто став колись Немовлям заради тебе.

Автор: ігумен Нектарій (Морозов)

Усе по темі: Різдво Христове