Нехай цьогорічне святкування Різдва Господа і Спаса нашого Ісуса Христа у Вифлеємі, як і в цілому світі, стане для нас добрим приводом замислитися про своє спасіння. Як направду пережити ту “радість велику” (Лк. 2:10), що звіщається і дається нам, тоді, коли так мало людей чують і приймають її, коли світ усе більше занурюється в морок?
Так, сьогодні на небі радість “і на землі мир, в людях благовоління” (Лк. 2:14), але люди не дають уподобати, полюбити себе, вони воліють обрати смерть для себе і для інших. Можливо, цього року ми краще розуміємо парадокс різдвяної ночі. Як переживати велику радість, звіщену пастирям, сповнену захопленням мудреців і водночас бути солідарними зі стражданням людства? Чи можна смакувати Божу радість, забуваючи людські біди? У повсякденному житті можна звертати свою увагу то до одного, то до іншого. Але цієї ночі, якщо ми справді свідомі, мусимо тримати в умі і те, й інше. У цьому й полягає парадокс.
Цей парадокс супроводжує Ісуса від самого Його народження. Він направду Бог, і Він не покинув Отця. Він направду людина, не вищий від нас, не віддалений. Він поряд з нами, бо зійшов на саме дно нашого людського існування, до самого його фундаменту. Ми ніколи не зможемо збагнути всієї величі слави Отця, що поширилася на цілий всесвіт, коли, врешті, Його Син узяв на Себе нашу людську природу! Цю зіпсовану і спотворену людську природу, яка вже не вміє любити, Син любить шаленою любов’ю. Він приймає її такою, якою вона є, і віддає Себе їй цілковито й назавжди.
Чому Отець дає нам Свого улюбленого Сина? Щоб зробити нас подібними до Нього. Він хоче зробити нас щасливими назавжди. Ми створені на Його образ, і Він стає людиною, щоб обожествити нас, розділити з нами Своє вічне життя, Своє життя в любові. Щоб ми стали подібними до Нього, Він спочатку стає подібним до нас – в усьому, що є людським, окрім наших гріхів, наслідки яких понесе на Собі.
Власне цей парадокс радості Отця і страждання Його дітей Ісус бере на Себе у Своєму різдві і запрошує нас пережити цей парадокс разом із Ним. Хіба можемо ми звіщати людям радість Бога, Який приходить спасти їх, і при цьому не бути уважними до тих бід, які їх мучать, не розділяти цих бід? Щоб принести іншим хоч трохи миру, ми не можемо вдавати, що нічого не бачимо, задовольняючись самими словами, бо існує лише одна дорога правди – це Ісус. Почнімо з того, що наше власне страждання переживатимемо разом з Ним. Навчімося від Нього, як ділити страждання інших. І це не сентименти, а цілком нова реальність, яку отримуємо в ту світлу ніч: Ісус бере на Себе біди, беззаконня і смерть усіх людей. Вони стають Його бідами, і це відкриває шлях до життя людям, які прямують до смерті. Якщо ми погодимося бути в єдності з Ним, то таїнственним способом розділимо страждання інших людей. Спасіння нам запропоноване не ззовні, воно – у Спасителі, Який нині народився.
Тому не лукавимо, переживаючи водночас радість, яка охоплює світ, і горе, яке його наповнює. Любов Христова, яка живе в наших серцях, єднає цю радість і горе та відмовляється їх розділяти. Звичайно, завжди існуватиме напруження, бо Божа любов до людей прибита до хреста. Намагаймося не закривати свого серця перед безмежною радістю Отця, яку Він хоче зіслати на всіх людей, і не заплющувати очей перед стражданням невинних. Тримати разом обидва кінці цієї тайни спасіння – означає надіятися. У нинішню святу ніч заструменіло джерело надії, і саме цією надією спасається світ. Амінь.
Автор: Жан Корбон
Усе по темі: Різдво Христове