В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Є місця у Священному Писанні, які часто викликають у початкуючого читача Вічної Книги щире нерозуміння. Як колись апостоли Христові, неофіт думає: «Жорстоке це слово! Хто може це слухати?» (Ін. 6:60). Ці «дивні слова» дивні саме тому, що очевидним чином суперечать повсякденному досвіду людського життя. Не випадково апостол каже, що «слово хресне для загиблих безумство є» (1Кор. 1:18). У нашій гріховній повсякденності Хрест – символ страждання і скорботи. Так думає дуже багато хто. Так, наприклад, до нас у храм що не день приходять люди, що знайшли чиїсь загублені натільні хрестики, не знаючи, що з ними робити, як від них позбавитися, вважаючи, мабуть, що ця знахідка явно не до добра. Зрозуміло, що люди ці від Церкви далекі, і Хрест для них мало не лякало. Для нас же, православних християн, Хрест – реальність іншого світу, іншого, вічного життя. Тому життя, де любов – жертва, а не похіть, тому життя, де «смерть – надбання» (Флп. 1:21), тому життя, де «блаженніше давати, ніж приймати» (Діян. 20:35), тому життя, де вважається, коли тебе ударять у праву щоку, не відповідати злістю на злість, але підставити ліву (Мф. 5:39). І там, у цьому іншому, вічному житті Хрест – не символ жаху і кошмару, а знак надії і любові.

От чому в житті земному і грішному так важко, так тяжко боляче прийняти слова Христові, звернені до кожного з нас: «Хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її» (Мк. 8:35). Щоб перемогти цей світ (Ін. 16:33), уражений гріхом, Син Людський повинен був «втратити душу» – тобто позбутися життя на ганебному знарядді страти і при цьому ще плакати і молитися не лише про Свою гірку долю, але і про душі тих, хто Його розпинав: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять» (Лк. 23:34). І тільки тоді, тільки після цього відбувається, стається головне диво – смерть нищиться смертю, а хресне дерево ганьби і погибелі перетворюється на Дерево Життя! І все тому, що Син Божий став Сином Людським і на цю землю «не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою на спасіння багатьох» (Мф. 20:28).

Дійсно, щоб воскреснути, зерно повинне померти (Ін. 12:24)! Так і кожен з нас покликаний нашим Богом знищити в собі самому «смертю смерть», тобто відмовитися рішуче і безповоротно від того, що в нашій душі належить не Життю, а смерті, не Небу, а землі.

Астрономи вважають, що у Всесвіті існують об’єкти гігантських розмірів і щільності, які колись була сяючими світилами, але в результаті гравітаційного стискування перетворилися на невидимі зірки. Вони невидимі, бо жоден промінець світла не може вирватися з їх поверхні, утримуваний жахливою силою тяжіння. Ці астрономічні об’єкти не випромінюють світло, подібно до зірок, а як би вбирають у себе все, що потрапляє в сферу їх тяжіння. Учені зловісно назвали їх «чорними дірами».

І якщо зірки, що випромінюють світло, можна уподібнити сяючим ангелам і праведним людям, то таку от колишню зірку, що перекрутила свою колишню природу, нині – «чорну діру», є всі підстави порівняти з похмурим і злісним князем пітьми, з дияволом.

Щоб людина, створена за образом і подобою Божими, не спотворила свою первинну природу, щоб вона не перетворився на таку «чорну діру», що пожирає простір і час та нестримно прагне до свого кінця, Господь каже їй: «Зречися себе» (див. Мк. 8:34)! Зречення це потрібне не для смерті, а для життя, бо живеш до того часу, поки світиш для інших і зігріваєш тих, хто поруч. Варто тільки забути про це, варто тільки почати жити для себе, як неминуче починаєш перетворюватися на «чорну діру», бо моральні закони так само не скасовані, як і фізичні, і «яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?» (Мк. 8:36).

Таким чином, спроба відмовитися від хреста, бажання «зберегти свою душу» (див. Мк. 8:35), захистивши її від скорботної праці покаяння, від тяжкої роботи співчуття ближньому, від заповіданого апостолом «несіння тягаря» ближнього свого (див. Гал. 6:2), така спроба призведе нас до своєрідного «гравітаційного колапсу», перетворить створеного по образу Того, Хто був і є Світло світу (Ін. 8:12), у подобу самовдоволеного і самодостатнього ангела пекла. Чи варто народжуватися на світ Божий, чи варто жити, щоб уподібнитися вічно неситій, вічно жадаючій «чорній дірі»?

От для чого посередині Великого посту Свята наша Церква являє Хрест Христовий. Він світить нам у мороці нашого скорботного життя як джерело тепла і надії, як сяюча дороговказна Зірка, що привела колись волхвів, які шукали істини і правди, до убогих Вифлеємських ясел. Він вказує нам шлях до Вічного Життя, яке восторжествує в кожному з нас тоді, коли кожен навчиться «зрікатися себе». Зрікатися спочатку в малому, як надзвичайно мала, скажімо, відмова від м’яса в пісні дні. Але, зростаючи в цьому зреченні себе, ми повільно, але вірно рухатимемося в напрямі того високого ідеалу, про який нагадав нам сьогодні Спаситель: «Істинно говорю вам, що деякі з тих, які стоять тут, не зазнають смерти, доки не побачать Царство Боже, що прийшло в силі» (Мк. 9:1). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя Великого посту