В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Страшні слова вимовив сьогодні Господь, звертаючись до учнів, які не змогли зцілити біснуватого отрока: “О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?” (Мк. 9:19) Ці слова наводять у своїх благовістях три євангелісти – Матфей, Марко і Лука, при цьому в Матфея Господь каже ще різкіше: “О роде невірний і розбещений!“. Дивно чути таке звинувачення, адресоване найближчим учням, найвірнішим друзям, тим, про яких пізніше апостол Павло скаже, що їх весь світ не був гідний… Якщо Христос так докоряє апостолам, то чого ж чекати нам з вами? На що нам сподіватися? Адже якщо три євангелісти, не змовляючись, донесли до нас цей гіркий докір Господній, то, вже звичайно, неспроста, невипадково. Щось вони хотіли нам сказати, від чогось застерегти.
У сучасній українській мові слово “розбещення” має дуже конкретне, вузьке значення, що стосується, швидше, порушення моралі, моральної, цнотливої поведінки. Не так було в минулі часи. Церковнослов’янською мовою це слово означає вчення, що суперечить істині, єресь. Якщо взяти до уваги таке значення слова “розбещення”, то виходить, що Господь Ісус Христос звинувачує Своїх учнів у відступі від повноти істини, в яку вони посвячені, по суті – звинувачує їх в єресі. Саме слово “єресь” грецьке і сходить до дієслова, яке перекладається українською приблизно як “обирати” або, можливо, “виділяти”. Таким чином, “розбещений” – це той, хто вдарився в єресь, тобто відокремився від повноти, замкнувся у своєму виборі, виділився з чогось цілого. Коли Христос називає Своїх учнів “розбещеними”, Він, отже, докоряє їх у тому, що вони відокремилися від повноти першої християнської общини, почавши діяти як приватні, індивідуальні особи, що забули про те, що тільки в єдності один з одним і в спільній єдності зі своїм Божественним Учителем вони є силою, здатною змінити світ. От чому біснуватий отрок не був зцілений ними: вони намагалися створити диво в ім’я своє, а не в ім’я Боже!
Яким же чином цей сумний докір стосується нас з вами? Адже в нашому розумінні бути єретиком – означає відпасти від Церкви, стати сектантом. Кожному з нас, я думаю, такий докір здався б образливим і несправедливим. Ми всі разом і кожен з нас окремо є членами Матері-церкви Православної і, здається, зовсім не подумуємо про те, щоб стати сектантами. Справа, проте, у тому, що єресь, як будь-який інший гріх, не відразу починається з нищівного падіння. Як всякий гріх, єресь починається з помислу, можливо, нікчемного, непомітного відступу, який спочатку навіть не усвідомлюється як відступництво чи зрада.
Але як тоді зрозуміти нашу повсякденну поведінку в храмі? От триває служба, усі ми, залишивши свої повсякденні справи, забувши усе, присвячуємо цей короткий період часу Богові, усі намагаємося зосередитися на загальній, спільній молитві. І в цей час якась людина вирішує, що їй потрібно поставити свічку до ікони. У неї своє, особисте завдання. Їй немає діла до мене і до тебе, до усіх нас, до наших спільних зусиль. Вона думає лише про себе. От вже багато років я прошу наших парафіян не спізнюватися на богослужіння, бо таке спізнення – виклик усій общині. Таке спізнення – свідоцтво того, що цей брат, який спізнюється, відділяє себе від усіх, від наших спільних молитовних зусиль. Тих самих зусиль, які і роблять нас общиною, Церквою. Я вже багато років прошу наших братів не спізнюватися, і ці роки день у день все ті ж люди приходять у храм тоді, коли вони вважають за потрібне. Приходять, пробираються на своє місце, влаштовуються, навіть не думаючи про те, що вони руйнують спільну молитву, що вони розбещують, у повному розумінні цього слова, общину.
Ми, на наше щастя, не є окремою Церквою. Ми, на наше щастя, частина Вселенської Православної Церкви. І проте, з якою щирою радістю ми часом протиставляємо себе іншим громадам, іншим парафіям! Як гордовито ми оголошуємо один одному, що от у нас у храмі – порядок, тиша, молитовне благоговіння, а в інший храм зайдеш – і молитися неможливо. Мені постійно доводиться чути і від наших парафіян, і від людей, які заходять до нашого храму час від часу, що є-де храми, де молитися важко, бо там “дух важкий”. Хіба такі думки, такі розмови – не єресь, не розділення, не розбещення? Можна подумати, що в тих, що кажуть так, у кишені – “духомер”, спеціальний прилад, яким вони заміряють духовність тієї чи іншої парафії.
Вибір, відділення, єресь, тобто розбещення, починаються не тоді, коли людина зраджує свою Церкву, зраджує вірі. Зрада починається не тоді, коли новоявлений іуда зраджує своєму учителеві. Усе це – результат, підсумок тривалого процесу, який, як і в інших випадках, має своїм початком абсолютно безневинний на перший погляд помисел. У нашому випадку це помисел про свою обраність, винятковість, окремість. Єресь починається там і тоді, коли людина забуває про те, що вона – частина цілого, що вона – жива частина живого організму, ім’я якому Церква. Варто тільки забути їй про те, що вона – частина живого організму, і життя покидає її. Бо організм, тіло може жити тільки тоді, коли кожен орган, кожна його частина живе для всього організму. Якщо якийсь орган забуде про це, ізолюється від усіх інших і думатиме лише про себе, ростиме і розпухатиме в непомірній гордині, тоді неминуче увесь організм чекає загибель, бо життя – це узгоджена взаємодія органів, а розпухання, безумне збільшення одного з них медичною мовою зветься коротким і страшним словом “рак”. Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 4 неділя Великого посту