Прощена неділя

Обряд загального прощення, яким завершується масниця і відкривається Великий піст, примушує навіть невіруючих замислитися про те, що означає прощати та приймати прощення і навіщо це взагалі.

Масницю в нас святкують навіть невіруючі – куди як цікаво наїстися млинців під горілочку і повеселитися на свіжому морозному повітрі! Серйозно постити більшість тих, хто веселиться, не збирається, але майже всі знають, що останній день масниці називається Прощеною неділею.

Наприкінці цього дня в православних храмах звершується вечірня, на завершенні якої настоятель і всі клірики виходять із вівтаря до парафіян і просять прощення за всі свідомі і несвідомі образи. У виконанні хору звучить пронизливий плач Адамовий про загублений рай, а парафіяни по черзі підходять до священиків і просять прощення в них. Дорогою назад крізь натовп кожен зможе сказати знайомим, напівзнайомим, а то й зовсім незнайомим людям:

– Простіть мене, будь ласка!

– Бог простить, а ти мене прости!

Хтось цього дня подзвонить після служби своїм рідним і близьким по телефону, хтось зв’яжеться за допомогою Інтернету. Техніка розширює межі прощення.

Але невіруючі, до яких цього дня звертаються з проханням про прощення їхні рідні і знайомі християни, зазвичай бувають дуже здивовані: а чого це вони? Ніби, усе нормально…

У сучасній світській культурі прийнято казати “вибачте”, коли наступають на ногу чи просто хочуть привернути увагу, щоб запитати, котра година. Але просити прощення в того, перед ким дійсно винен – не прийнято. Конкретна провина зазвичай ховається за гучними словами, за ідеологічними штампами, за економічною вигодою чи політичною доцільністю, за “усі так роблять”, нарешті…

Але християнство, яке покликане втілити Царство Небесне в буденному житті, говорить: усі ми винні перед усіма, з ким доводилося стикатися. Хоч би тому, що не змогли, та й ніколи не зможемо здійснити повною мірою євангельські заповіді по відношенню один до одного. Усі винні, але в усіх є можливість простити і отримати прощення.

Кожен віруючий покликаний поставити себе на місце блудного сина, який звертається до батька зі словами: “Згрішив я перед небом і перед тобою” (Лк. 15:18). Всякий гріх, всякий промах, всяка помилка робить людину винною передусім перед Богом, і в другу чергу – перед ближнім. Тому і на прохання про прощення відповідають “Бог простить”, припускаючи, що кожен із нас і ми всі разом знаходимося в однаковому положенні перед Вищим Суддею, і дріб’язкові образи і непорозуміння між нами самі по собі означають не так вже багато.

Власне, піст, що настає, є час покаяння перед Богом. По-своєму його можуть переживати і ті, хто щедро жертвує на храми і не звертає жодної уваги на людей, сльозами, потом і кров’ю яких ці кошти сплачені. Головне – домовитися з Тим, Хто вгорі. Але в Євангелії ми бачимо зовсім інший підхід: “Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій” (Мф. 5:23,24) – так передає слова Христові євангеліст Матфей. Чому ж примирення з Богом відкривається тільки після примирення з людьми? Чи не логічніше, навпаки, починати з головного?

Відповідь на це питання теж міститься в Новому Завіті, в апостола любові Іоанна: “Бога ніхто ніколи не бачив. Якщо ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває… Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1 Ін. 4:12,20). Наші стосунки з ближніми є найвірніший показник наших стосунків з Богом і одночасно – школа цих стосунків.

Митрополит Антоній Сурожський розповідав історію про помираючу літню жінку, яка запросила його сповідувати і причастити її перед смертю, і на сповіді сказала, що з усіх людей у світі не готова була простити лише свого зятя. Він відмовився читати над нею розрішальну молитву, поки вона відмовляла в прощенні хоч одній людині – і тим самим добився зміни. Вона подзвонила зятеві, помирилася з ним, покликала його до свого ліжка і померла на його руках, прийнявши таїнства з надією на прощення своїх гріхів у вічності.

Прощайте, то й вас прощатимуть” (Лк. 6:37) – от ще чудові слова з Євангелія, але що означає прощати? Для когось це просто ритуальна дія – рукостискання, поцілунок, привітне слово, за якими як і раніше ховаються образа і недовірливість. Хтось йде далі і прагне не згадувати зла, яке йому причинили. Є і такі, хто, як батько з притчі про блудного сина, сам біжить назустріч тому, хто провинився і робить усе можливе і неможливе, щоб відновити зруйновані добрі стосунки. У кожного своя міра.

Не менш складно, ніж простити – прийняти прощення і повірити, що все дійсно пройшло. Люди можуть роками приносити на сповідь одні й ті самі гріхи, не розмовляти з тими, хто, як їм здається, як і раніше щось має проти них. У несенні цього вантажу вони знаходять свою солодкість, яку іноді чомусь називають упокорюванням або скромністю. “Я негідник”, – ці слова нічим нікому не допоможуть, якщо не додати до них: “але я спробую стати кращим”.

Це буде важко, це накладе на мене нову відповідальність, але без цього прощення, яке я сподіваюся отримати, залишається недійсним, бо я його насправді не приймаю. Я хочу залишитися таким, яким я є.

Так, істинне прощення – це ще й спроба зміни. Піст, який починається відразу після Прощеної неділі, для християнина якраз і служить способом досягти цієї зміни. Християни називають це покаянням і хочуть вступити в нього всі разом, нікого не втративши, і тому відкладають на порозі посту те, що заважає їхній єдності хоч би в рамках окремої парафії, кола рідних і знайомих. На шляху до Бога важливо нікого не залишити за бортом.

Покаяння починається з можливості прощення.

Автор: Андрій Десницький

Усе по темі: Прощена неділя