Торжество Православ’я, або Що ж сталося під смоковницею?

Що урочистого в бесіді Бога і рибалки?

Ми можемо пригадати як харизматичні вожді єресей і псевдорелігій знаходили своїх перших учнів. Ці знахідки завжди написані маслом і виставлені в кращій рамі.

Особливістю встановлення Церкви на землі стала одна важлива особливість, що зіграла визначальну роль не лише для нас, але і для доль світу. Ця особливість різко виділяє християнство від релігій порожнечі.

Індія запропонувала відхід у внутрішній світ особистості з метою отримання блаженства. Закрив очі, полегшало на серці, і світ став, як би покращуватися. Іслам зробив ставку на союз держави і релігії, створивши ідею Симфонії в її повному досконалому вигляді. У ньому релігія, держава і війна стали інструментами створення Раю на землі (щось це нагадує і хтось по цьому сумує). Насильство і віра, праведність і покарання стали цементом цієї будівлі.

Христос приніс щось парадоксальне – любов, як основу життя на небі і на землі. Їм була запропонована любов, як будівельний матеріал Церкви, заснованої на землі і зростаючої в небо.

Нам слова Христові здаються тривіальними, проте для стародавнього світу це було нечуваною справою. Світ влаштовувався силою, кров’ю, жорстокістю, золотом і підступністю. Любов була долею рідкісної сім’ї чи невдах. А тут прийшов Хтось і обіцяє створити надімперію любов’ю. За мірками античності – це справжнє безумство.

У мікросюжеті про покликання Нафанаїла ми бачимо як Господь ввічливо, тонко торкається струн серця праведника. Як Він, немов регент, задає тон і струни серця Нафанаїлового раптом відразу починають звучати могутньо і чисто.

У цьому і полягає торжество Православ’я – у тихому голосі Бога, що творить море і гори, державу і Церкву, щастя, віру, надію і любов. Цим тихим голосом і доброзичливістю створюється надсвітове і вічне Царство. Це і є проект, креслення будівлі, завершеної в ІX столітті. Що зображене в ньому?

Ще раз учитаємося в Євангеліє.

Филип знаходить Нафанаїла і говорить йому: “Ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосифа, з Назарета. Але Нафанаїл сказав йому: чи може щось добре бути з Назарета? Филип говорить йому: піди і подивись. Ісус, побачивши Нафанаїла, який ішов до Нього, говорить про нього: ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства. Нафанаїл говорить Йому: звідки Ти мене знаєш?” (Ін. 1:46-48).

Филип одним з перших зустрів людину, яка говорила з такою силою, владою і вірою, яких не може бути в простого смертного. Сповнившись радості він побіг, саме побіг, до друга:

– Друже, я знайшов Месію!!!

Легкий на підйом Филип, неспроста вирішив привести Христа до Нафанаїла, бачачи в ньому людину, яка знає Закон, і не схильну до порожніх захоплень. Саме, твердість віри і сила характеру дозволили йому пізніше прийняти смерть у Баку, де його розіп’яли вниз головою. Мучителі здирали йому шкіру, а він не припиняв провідувати Христа, Якого він так дивно зустрів на березі Галилейського моря.

А тоді біля смоковниці відбувалася дивна сцена. Стоїть Бог, перед ним сидить сільський праведник і єхидствує:

– Чи може щось добре бути з Назарета?

Ось деталі креслення Церкви.

Господь упокорено і, можливо, з доброю посмішкою (а неможливо уявити цей діалог без посмішки) вшановує Нафанаїла, виділяючи найважливішу основу Церкви – відсутність лукавства. Не лукаве, цілісне і чисте серце – це цегла будівлі Церкви. Отже, ніжна любов Самого Бога і чисте серце – це раз. Ввічливість Господа, доброзичливість дозволяє Йому підійти до серця людини і постукати і чекати, коли людина дозволить увійти.

Нафанаїл дозволив постукати у своє серце, бо він і сам давно шукав Бога – це два. І Христос нагадав йому про щось дуже важливе, що праведник переживав під смоковницею, коли поряд з ним нікого не було, і ніхто не міг чути його думки. Це було чимось дуже особистим і таємничим, що знати міг лише один Бог.

Нафанаїлова душа здригнулася від того, що йому раптом стало ясно, що Господь бачив його і тоді, але тільки зараз, як добрий Отець відкрився йому. Праведника привела в захоплення думка про те, що Господь бачив його завжди, у весь час його життя. Також як Він кожну хвилину бачить нас.

Господь завжди дуже ніжний і акуратний у дотику до нашої душі. Як говорить про Нього інший апостол: “Тростини надломленої не переломить, і льону тліючого не загасить” (Мф. 12:20). Так і тут Христос дуже дбайливо поставився до віри Нафанаїла. Він ніяк не давив на нього і терпляче чекав. Адже цей рибалка міг поступити абсолютно по іншому.

Нам теж раз у раз являється Христос, проте, ми не такі чуйні як цей праведник. Вірі обов’язково потрібна свобода. Без свободи вона перетворюється на культ. Демонстрація грандіозних чудес могла налякати Нафанаїла і перетворити його не на учня, а на раба. Між Богом і Його учнем замість довіри і дружби могли створитися стосунки рабства і страху. Богу це не треба. Богу потрібні улюблені друзі, а не жалюгідні раби. Адже Він Бог. Навіщо Йому раб, який тремтить?

Ісус відповів йому: перше ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею. Нафанаїл відповів Йому: Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів” (Ін. 1:48,49).

Бог відкрився Йому, а Нафанаїл протягнув руку – це три. Три – це взаємна любов.

Будь-яка нормальна людина не може жити без Бога. Ми то втрачаємо Його голос, то знову знаходимо, але без нього нам завжди нудно. А з ним ми щасливі. У цьому полягає вся драматургія нашого життя. Для Нафанаїла пошук і зустріч Бога були такі важливі і так значущі, що він тут же вставши і все кинувши, йде за Месією. За хвилину він з рибалки перетворюється на апостола. За хвилину він з невідомого бідняка, стає спадкоємцем скарбів Небесного Царя і прекрасного Царства.

Церква має дві проекції: земну і небесну. Торжество Православ’я говорить нам про тріумф повноти Церкви. З цього виходить, що Бог разом з людиною будує не лише земну установу. Ми разом з Богом реставруємо Рай, поламаний Адамом.

Це так чудово відновлювати Рай. Бо це свято не просто пам’ять прекрасному вчинку цариці Феодори. Це розуміння того, що реставрація триває і ми її учасники. Тому, стоячи на службі, наше серце палає неспроста. Це свято не музейний експонат. Це реалія нашого буденного життя.

Диво і Торжество Православ’я – його сила, що може перетворювати порох на золото, повсякденність у тріумф духу радості, здавалося б, слабкою силою любові. Як в атомі радіоактивних елементів, сили взаємодії часток вкрай малі, а результат розпаду – атомний вибух. Так і з малою силою любові, що стала енергією воскресіння світу.

Слово «воскресіння» має корінь – “крес” – іскра, спалах, вогонь. Дві тисячі років тому світ зайнявся іскрою і став поступово розгоратися любов’ю, що торжествувала над злістю і мороком.

Так, громадянська війна ІX століття у Візантії була дуже важкою і перемога над іконоборцями принесла в імперію мир і ясність у Церкву. Але не цим цінний 843 рік за Різдвом Христовим. Торжество Православ’я не в тріумфі земному. Не у фіналі громадянської війни. Воно не в шумі і не в параді, і не в іконах, хоч вони і потрібні всім і часто красиві.

Ікони – ніяк не Торжество Православ’я. Це тільки один з останніх каменів у будівлі Церкви. Торжество її в самому існуванні Церкви, зібраної за “кресленнями” преображення Нафанаїла. А преображення Нафанаїла полягає у взаємному прагненні Бога і людини. У диві маленького насіння, яке стало світовим деревом.

Диво під смоковницею не кінчається. Воно триває вже над нами Торжеством Православ’я. Це слова про те, що ми побачимо ангелів, диво нашого особистого преображення: “Ісус сказав йому у відповідь: через те, що Я сказав тобі, що бачив тебе під смоковницею, ти віруєш; більше цього побачиш. І говорить йому: істинно, істинно кажу вам: віднині побачите небо відкрите і ангелів Божих, які піднімаються і спускаються над Сином Людським” (Ін. 1:50,51).

Можна стати знаменитим або навіть великим письменником, записуючи свої бесіди з Богом. Але краще що б ці бесіди були запропоновані не на людський суд, а ангелам, і щоб читали вони їх з радістю. Хочемо ми бути небесними письменниками чи не хочемо, але ми ними є. І, врешті-решт, ми отримаємо на руки з небесної друкарні свою книгу життя. Хотілося б, щоб вона була прекрасною.

Автор: священик Костянтин Камишанов

Усе по темі: Торжество Православ’я