Дорогі брати і сестри!

«Його нема тут – Він воскрес» (Мф. 28:6), – з якими почуттями слухали жінки мироносиці цю звістку? Чи не накладалися на радість перемоги їхнього улюбленого Вчителя над смертю сумніви та розчарування? Адже мироносиці так і не змогли вчинити запланованого. Їхні добрі наміри не були здійснені, а загадкове зникнення Ісуса назавжди залишило місце для вагань, підживлюваних плітками: «Ученики Його, прийшовши вночі, украли Його» (Мт. 28:13). Євангелист Марко згадує, як Марія Магдалина, Марія Яковова й Соломія через свої вагання спершу навіть не розповіли про ангела, якого побачили біля гробу: «І нікому нічого не сказали, бо боялися» (Мк. 16:8).

Спокуса сумнівів і розчарувань завжди супроводжуватиме життя Церкви. Як би нам часом хотілося мати неспростовні матеріяльні докази присутности Божого Сина в історії! Як добре було б дістати свідчення Христового воскресіння, переконливі для кожного матеріяліста! Але їх немає. У цьому виявляється водночас і Божа довіра до нас, і умова гідного виконання місії, дорученої християнській спільноті. Христос обумовлює нашу майбутню зустріч у Небесному Царстві вірою. Не знанням, не сумлінним виконанням покладених на себе обов’язків, а саме вірою.

Без віри немає Церкви, а наша душа, втративши віру, перетворюється на висохлу криницю, в якій годі відшукати хоча б краплину води. Просвітителі вважали рушієм історії розум, озброєний знанням. Ліберали воліли нічим не обмеженої свободи. Хтось і нині проголошує примат технологічної могутности. Але врешті-решт за холодними доктринами відкривається безодня цивілізаційної прірви. Коли самовпевнений світ, відвернувшись від по-дитячому наївної віри, починає шукати собі інших пріоритетів, настає розплата. Бо брак віри в Бога руйнує відчуття людьми взаємної споріднености й довіри. Втрата братньої любови перетворює життя на змагання заздрісних партнерів.

Церква покликана відкривати людству всепроникну силу віри, звільняючи світ від тенет самозакоханости й самовпевнености. А ця місія нездійсненна без володіння мистецтвом жити вірою і згідно з істинами віри. «Лікарю, зцілися Сам» (Лк. 4:23), – нагадує християнам Спаситель. І Він же застерігає: із втратою віри Церква може уподібнитися до звітрілої соли, котру викидають геть (Мф. 5:13).

Запитаймо самих себе: чи не з наївністю жінок-мироносиць входили ми, християни, до посткомуністичного суспільства? Стародавні галилеянки вбачали свою мету у виконанні ритуальних дій: помазанні Христового тіла миром. Ми теж краще уявляли собі суто практичну перспективу церковного служіння: відновлення храмів, налагодження ритму богослужінь, корегування побуту, відповідно до календаря постів і свят. Після епохи заборон і репресій дехто зі священнослужителів з ентузіязмом занурився в громадську діяльність, у підприємництво, навіть у політичні інтриґи. І ось – Церква стала розчинятися в суспільстві споживання та переймати його цінності.

А Церква покликана давати живе свідчення віри у воскреслого Божого Сина! Бо ж саме незгасний вогонь нашої віри здатний відкрити нову перспективу для зневіреного, розчарованого світу. І нехай осяяна пасхальним світлом печера Воскресіння стане для кожного з нас невсихаючим джерелом живої води, що наснажує до вічного життя (Ін. 7:38; Одкр. 21:6), – віри, котра кличе до служіння ближньому. Амінь.

Христос воскрес! – Воістину воскрес!

5 травня 2013 року

Автор: архієпископ Ігор (Ісіченко)

Усе по темі: Пасха