Вступ

“Я лежав у кабінеті швидкої допомоги в дитячій лікарні міста Сіетл (США), – розповідає шістнадцятирічний хлопчик Дін, у якого перестали діяти нирки, – як раптом я відчув, що перебуваю у вертикальному положенні, і рухаюсь із неймовірною швидкістю уздовж якогось темного простору. Я не бачив навколо себе стін, проте мені здавалося, що це було щось подібне до тунелю. Вітру я не відчував, проте відчував, що лечу з шаленою швидкістю. Хоча я не розумів, куди я лечу і навіщо, проте відчував, що наприкінці стрімкого польоту на мене чекає щось дуже важливе, і мені хотілося якнайшвидше досягти мети цієї подорожі.

Нарешті я потрапив у місце, яке було наповнене яскравим світлом, і тут я відчув, що хтось перебуває біля мене. Він був високий на зріст, із довгим золотистим волоссям, у білому одязі, перехопленому посередині поясом. Він нічого не говорив, проте я не відчував страху, тому що від нього віяло миром і любов’ю. Якщо це не був Христос, то, напевно, був один із Його ангелів”. Після цього Дін відчув, що він повернувся у своє тіло і опритомнів. Ці короткі, але дуже яскраві та світлі враження залишили глибокий слід у душі Діна. Він став дуже релігійним молодим чоловіком, що благотворно вплинуло на всю його родину.

Це одне з типових оповідань, зібраних американським лікарем-педіатром Мелвіном Морзом і опублікованих у книзі Closer to the Light (7). Вперше з подібним випадком тимчасової смерті він зіткнувся в 1982-му році, коли вивів із стану клінічної смерті дев’ятирічну Катерину, яка потонула в спортивному басейні. Катерина розповідала, як під час своєї смерті вона зустрілася з однією милою “пані”, яка назвалася Єлизаветою, – мабуть, її Ангелом-хранителем. Єлизавета дуже ласкаво зустріла душу Катерини і розмовляла з нею. Знаючи, що Катерина ще не готова перейти в духовний світ, Єлизавета дозволила їй повернутися у своє тіло. У цей період своєї лікарської кар’єри лікар Морз працював у лікарні містечка Покатало, штат Айдахо. До того він скептично ставився до духовного світу, але розповідь дівчинки так вразила його, що він вирішив глибше вивчити питання про те, що відбувається з людиною відразу після її смерті. У випадку з Катериною лікаря Морза особливо вразило те, що вона досить детально описала все, що відбувалося під час її клінічної смерті – як у лікарні, так і в неї вдома, неначе вона була там. Лікар Морз перевірив її свідчення і переконався в істинності всіх позатілесних спостережень Катерини.

Після того, як його перевели в дитячий ортопедичний шпиталь міста Сіетл, а потім у медичний центр того самого міста, лікар Морз зайнявся систематичним дослідженням того, що відчувають люди, які опинились у загробному світі. Він розпитував багатьох дітей, які пережили клінічну смерть, порівнював і записував їх оповідання. Крім того, він продовжував підтримувати контакт зі своїми молодими пацієнтами в міру того, як вони дорослішали, і спостерігав їх розумовий і духовний розвиток. У своїй книзі “Ближче до світла” лікар Морз стверджує, що всі відомі йому діти, які пережили тимчасову смерть, зростаючи, ставали серйозними і віруючими людьми, морально досконалішими за звичайних своїх однолітків. Усі вони сприймали пережите ними як милість Божу і вказівку зверху, що потрібно жити для добра.

Ще до порівняно недавнього часу подібні оповідання про загробне життя поміщалися лише в спеціальній релігійній літературі. Світські журнали і наукові книги, як правило, уникали подібних тем. Переважна кількість лікарів і психіатрів негативно ставилася до всяких духовних явищ і не вірила в існування душі. І от якихось двадцять років тому (книга написана в 1997 році), при самому, здавалося б, тріумфі матеріалізму, деякі лікарі і психіатри серйозно зацікавилися питанням буття душі. Поштовхом до цього послужила гучна книга лікаря Раймонда Муді “Життя після життя”(1), що побачила світ у 1975 році. У цій книзі лікар Муді зібрав ряд оповідань від осіб, які пережили клінічну смерть. Оповідання деяких знайомих спонукали Муді зацікавитися питанням вмирання, і коли він став збирати відомості, то на свій подив виявив, що існує чимало людей, які під час своєї клінічної смерті мали позатілесні видіння. Проте вони не розповідали про це, щоб їх не висміяли і не оголосили б божевільними.

Незабаром після появи книги лікаря Муді ласі до сенсації преса і телебачення широко розголосили зібрані Муді дані. Почалося жваве обговорення теми життя після смерті і навіть публічні диспути на цю тему. Тоді ряд лікарів, психіатрів і духовних осіб, які вважали себе зачепленими некомпетентним вторгненням в їх сферу, задалися метою перевірити дані і висновки лікаря Муді. Яким же великим був подив багатьох з них, коли вони переконалися в достовірності спостережень лікаря Муді – а саме, що і після смерті людина не припиняє свого існування, а продовжує бачити, чути, мислити, відчувати.

Серед серйозних і систематичних досліджень питання вмирання слід вказати на книгу лікаря Михайла Сабома “Спогади про смерть” (5). Лікар Сабом є професором медицини при університеті Еморі і штатним лікарем у шпиталі для ветеранів у місті Атланта, штат Джорджіа, США. У його книзі можна знайти детальні документальні дані і глибокий аналіз цього питання. Імена інших лікарів, які займалися цим питанням, наведені в розділі бібліографії. Багато хто з них починав свої спостереження, будучи скептиками. Але спостерігаючи все нові випадки, що підтверджують існування душі, змінювали свій світогляд.

У цій брошурі ми наведемо декілька оповідань людей, які пережили клінічну смерть, порівняємо ці дані з традиційним християнським вченням про життя душі на “тому” світі і зробимо відповідні висновки. У додатку розглянемо теософське вчення про перевтілення.

Що душа бачить на “тому” світі >>