“Христос Воскрес!” – це “живи вічно і ніколи не помирай!”

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Жодні слова не звучать у ці дні так часто, як це Пасхальне вітання. Ним ми замінили звичайні наші “здрастуйте”, “привіт”, “доброго ранку” і так далі. Замість усього цього ми кажемо: “Христос Воскрес!” Зустрічаючись з кимсь і вимовляючи “здрастуйте”, ми бажаємо цій людині здоров’я. Коли кажемо “привіт”, бажаємо радості. Коли кажемо “доброго ранку”, або “вечора”, або “дня”, бажаємо, щоб у цей ранок, або вечір, або день у цієї людини все склалося благополучно і нічого недоброго не ввійшло до її життя.

Коли ми кажемо “Христос Воскрес!”, ми бажаємо людині воскреснути разом з Ним і жити вічно.

Сказати іншій людині “здрастуйте” – те ж саме, що сказати “будь здоровий і не хворій”. Сказати людині “Христос Воскрес!” – те ж саме, що сказати: “живи вічно і ніколи не вмирай!”

От тільки чи дійсно завжди ми по-справжньому розуміємо це, по-справжньому відчуваємо велич нашого Пасхального вітання?

Якби, вимовляючи “Христос Воскрес” і чуючи у відповідь “Воістину Воскрес”, ми запитали людину: “А ти дійсно віриш, що це так?”, то, напевно, відповіді були б різні. Казати-то ці слова будуть майже всі, а от міра віри, яку вони в них вкладатимуть, може бути дуже і дуже різною. Хтось і зовсім не вірить. І якщо запитати його, що ж ти тоді кажеш їх, він дасть відповідь: “Ну як же, звичай такий, дуже красивий звичай”. Хтось інший скаже: “Ну, звичайно, вірю. Я ж віруюча людина, хрещена. Але вірю швидше розумом, ніж серцем”. Усе правильно, усе логічно – раз ти назвав себе християнином, ти вже не можеш відкидати головні істини Церкви Христової. А догмат Воскресіння – найважливіший. Але ця віра нічого не міняє в житті людини. Вона знає про Воскресіння, але не відчуває його.

Так було і з апостолами. Ще до Своїх страждань Господь казав їм, що Він воскресне. Вони чули це неодноразово, але не могли по-справжньому зрозуміти. Євангеліє оповідає, як не раз Господь передбачав, що “Синові Людському належить багато постраждати, бути зневаженим старійшинами, первосвящениками і книжниками, і бути вбитим, і на третій день воскреснути” (Лк. 9:22). Почувши це, учні ставали сумними. Адже насправді, здавалося б, повинні були б радіти.

Звичайно, гірко чути, що Він страждатиме і помре. Але ж воскресне ж! Скорбота страждання і смерті була для них зрозуміла, бо з цим вони неодноразово у своєму житті зустрічалися, як і будь-яка людина. А от досвіду воскресіння в їх житті не було, і тому пророцтво про нього не могло проникнути до глибини душі. Якби їх Господь запитав тоді: “Ви, що, не вірите?”, вони б з готовністю відповіли: “Звичайно, віримо! Ми віримо кожному Твоєму слову”.

Так чому ж тоді вони такі сумні? Напевно, тому ж, чому і ми, християни, сповідуючи віру у воскресіння, продовжуємо засмучуватися, тривожитися, ображатися часто з найменшого приводу. Невже не віримо? Ні, віримо, але якось дуже поверхнево. Достовірно глибокою наша віра буде лише тоді, коли воскресіння стане нашим особистим досвідом. По-справжньому людина може взяти близько до серця лише те, що сама пережила, сама відчула.

Мені пригадуються сторінки прекрасної книги святого Іоанна Кронштадтського “Моє життя в Христі”. Уся ця книга складається з коротеньких заміток, в яких о. Іоанн ділиться своїми роздумами, почуттями, спостереженнями з тих або інших питань християнського життя. І от деякі з цих заміток він завершує словом “досвід”. І читач знає, що написане тут заслуговує на особливий інтерес і довіру. Це більше, ніж роздуми. Це те, що було пережито самим святим і підтвердилося на його власному досвіді. І от, думається мені, як було б чудово, якби в ці Пасхальні дні, зустрічаючись з братами і сестрами, ми могли б казати: “Христос Воскрес! Досвід!” І чути у відповідь: “Воістину Воскрес! Досвід!”.

Але звідки нам з вами узяти цей досвід? Я думаю, що сама Церква вказує нам шлях. Насправді, живучи, ми всі вже маємо певний досвід смерті. З одного боку, здавалося б, смерть є щось остаточне і неможливо говорити про якусь міру смерті. Можна, наприклад, сказати: “Я трохи захворів”, або: “Я дуже сильно захворів”. Але здається абсурдом сказати: “Я трохи помер”, або: “Я дуже сильно помер”. Проте не так вже це і абсурдно.

Кожного разу, коли ми грішимо, ми стикаємося із смертю в тій чи іншій мірі.

Вчинений гріх породжує смерть“, – каже апостол Яків (Як. 1:15). Згрішивши, ми відчуваємо смуток, тугу, відразу до самого себе, внутрішню порожнечу. Усе це не що інше, як частковий досвід смерті. У крайніх своїх проявах ця туга може призвести і до повної смерті, як це сталося з Іудою, який не витримав того внутрішнього болю, що відчував після зради, і самовільно обірвав своє життя.

А досвід воскресіння? Кожного разу, коли ми каємося в гріху, коли долаємо якусь спокусу, яка ледь не потягнула нас на саме дно гріха, ми з вами залучаємося до досвіду воскресіння. Грішить людина – і якби помирає; кається, перемагає гріх – і якби воскресає. І ця радість, яку завжди відчуває людина, яка щиро покаялася, вже є передчуття воскресіння і вічного життя. Саме тому Церква встановила перед Пасхою Великий піст – час самообмеження і діяльного покаяння. Ми, звичайно, усе життя каємося, але саме Великим постом наше покаяння повинне мати сугубий, найбільш інтенсивний характер. І наскільки наше покаяння було глибоким і щирим, настільки і відчуваємо ми досвід воскресіння раніше тілесного воскресіння.

Дай Бог, дорогі браття і сестри, щоб наша Пасха була наповнена цим переживанням безсмертя! А тим, хто не зміг постити, а значить, не отримав цього досвіду перемоги над гріхом і смертю, хочу побажати, щоб вони не зневірялися і знали, що ніколи не пізно вступити в боротьбу з гріхом, ніколи не пізно приступити до очищення. І якою мірою людині це вдасться, у тій мірі відчує вона, що дійсно воскрес Христос, дійсно воскресне і кожен з нас, щоб жити вічно. Амінь.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін

Усе по темі: Пасха