Фаталізм Пасхи

Це всім добре відомий факт: пасхальний вигук “Христос воскрес!” містить у собі все Євангеліє, як деякий конспект апостольського благовістя. Як у математиці чи фізиці є короткі формули, в яких у край стислому виді, представлені цілі томи наукових праць: якщо ви побажаєте цю формулу розкрити, вивести “з дужок”, розписати на дошці, дошки може і не вистачити, але от легке запаморочення, захват і навіть науковий азарт ви легко заробите.

Наше таке звичне “стисле” Євангеліє, – “Христос воскрес” – ми рідко виводимо “з дужок”, бо просто ясно і весело кричати “Воістину воскрес” і з дитячим захватом усім храмом співати пасхальний канон. Добре. Радісно. Спокійно і якось… тихо в цьому пасхальному багатоголоссі.

А тому в цій тиші раптом спалахом раптовим: “Христос воскрес” – адже це і про мою долю, про моє воскресіння, про те, що одного дня кожен з нас зможе з нестримним тріумфуванням закричати на весь всесвіт: “Я – воскрес! І живий – назавжди”. Живий – життям Спасителя, воскрес – воскресінням Христовим, але це – я, справжнісінький я, і ніхто інший – воскрес. “Я побачу Його сам; мої очі, не очі іншого, побачать Його” (Іов 19:27).

І ось ще. Що лякає і обеззброює. Що навіть стримує захват. Воскресну не лише я. Воскресне кожна людина, яка живе і жила, і “має жити”. І очі кожного з цих воскреслих у своїх тілах побачать Свого Визволителя і Воскресителя… мене теж побачать. “Сава воскрес!” – “Воістину воскрес!” “Андрій воскрес!” – “Воістину воскрес!” “Ганна воскресла!” – “Воістину воскресла!”

Усі вони воскреснуть. Усі? Абсолютно. І та похмура тітка, яка заливає мою квартиру кожен місяць? Неодмінно. І той лиходій, який обмовляв мене начальству? Обов’язково. І мій друг, який так жорстоко мене обдурив і посміявся наді мною? І він. Кожен.

І ті, кому ти сам боїшся дивитися в очі, і та дівчина, яку тобі страшно зустріти, і твої брати, яким ти так мало приділяв часу, і діти, які занадто довго чекали твоєї любові і гордості, і мама, яка так любила шоколад, а ти дізнався про це так пізно.

Наші ближні – безсмертні. Вони – вічні наші супутники. Ми до них приречені. Вони – наша доля, тобто ми – приречені до них, а вони – нам. І це так лякає і обеззброює. Тікати – нікуди! І там, у приготованих Отцем палацах, будуть вони, їх обличчя, їх покашлювання, важке дихання.

Єдиний вихід – навчитися їх любити тут і зараз. От тут – удома, у церкві, на роботі – навчитися ладнати з кожним, і бачачи ці лиця, чуючи голоси – полюбити, прийняти, простити. Тому благовісники Євангелія, коли кричали всім народам і племенам лише одну звістку, – “Христос воскрес!”, – уточнювали: “Гніваючись, не грішіть: нехай сонце не заходить у гніві вашому… Усяке роздратування‚ і лютість, і гнів, і крик, і лихослів’я з усякою злобою нехай будуть знищені у вас; а будьте один до одного добрими, милосердними, прощайте один одному, як і Бог у Христі простив вам” (Еф. 4:26,31,32).

Це не просто максими етики, моральний додаток до христології апостола Павла, але найпряміший наслідок проповіді Воскреслого Бога. Догмат Воскресіння Христового – основа християнської етики, і тільки на цій підставі цю етику можна прийняти, зрозуміти і засвоїти.

“Брати мої вічні, брати мої безсмертні”, – так починав своє пасхальне послання великий сербський старець Юстин (Попович). Святим людям був відкритий цей фаталізм Пасхи, що лякає і дає надію. Ми нікуди не зможемо сховатися від своїх ближніх. Хоча утішає і те, що і їм сховатися від нас нікуди. Ми приречені один до одного. А тому єдиний відкритий шлях до прийняття пасхальної звістки – навчитися любити своїх безсмертних соратників по Вічності.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)

Усе по темі: Пасха