Візантійський імператор Лев Ісаврянин, який вдало відбив напад сарацин на Константинополь у 718 р., бажав захистити свою столицю від подібних нападів у майбутньому, тому замислив навернути мусульман у християнство.
Однією з істотних перешкод до бажаного навернення, як йому здавалося, була відраза мусульман до іконошанування. Це стало приводом для видання імператорського указу, яким заборонялося шанування святих ікон і навіть їх використання. Ідеологи цієї єресі доводили, що Господь не може бути ніким зображений і вимагали знищення ікон, статуй та мозаїк, а заодно і монастирів.
Але цей указ зустрів сильний опір з боку престарілого Константинопольського патріарха Германа і з боку духовенства та народу. Папа Григорій ІІ і великий богослов тодішнього часу Іоанн Дамаскін також встали на захист шанування ікон. Ці перешкоди тільки дратували Льва Ісаврянина. Він позбавив влади патріарха Германа, обмовив святого Іоанна Дамаскіна перед каліфом, в якого той служив міністром, і наказав убити Папу Григорія ІІ.
Але останнє йому не вдалося. Римляни встали на захист Папи. На інших шанувальників святих ікон Лев Ісаврянин почав жорстокі гоніння, що не припинялися за його сина Костянтина Копроніма й онука Лева ІV Хозара. Але всі вони не могли досягти поставленої мети ні засланнями, ні ув’язненням, ні позбавленням майна, ні тортурами, ні стратами, ні скликанням “розбійницьких” соборів.
Дружина Льва ІV Ірина, яка отримала після смерті свого чоловіка імператорський трон, вирішила скликати Собор, щоб покласти край смуті, що виникла в імперії.
Відкриття Собору було призначене в Константинополі на 7 серпня 786 року. Єпископи-іконоборці, які приїхали в столицю, ще до відкриття Собору почали вести перемовини в гарнізоні, намагаючись заручитися підтримкою воїнів. 6 серпня перед храмом Святої Софії пройшов мітинг з вимогою не допустити відкриття Собору. Незважаючи на це, Ірина не стала змінювати призначеної дати, і 7 серпня в храмі Святих Апостолів Собор був відкритий. Коли почали зачитувати святі писання, у храм увірвалися озброєні воїни, прибічники іконоборців:
“Не допустимо”, – кричали вони, – “щоб ви відкинули догмати царя Костянтина; нехай буде твердим і непохитним те, що на своєму соборі він ствердив; ми не допустимо, щоб у храм Божий вносили ідолів (так вони називали святі ікони); якщо ж хто наважиться не підкорятися визначенням собору Костянтина Копроніма і, відкидаючи його постанови, стане вносити ідолів, то ця земля обагриться кров’ю єпископів” (з житія святого Тарасія, архієпископа Константинопольського).
Єпископам, які підтримували Ірину, нічого не залишалося, як розійтися. Зазнавши невдачу, Ірина приступила до підготовки скликання нового Собору. Під приводом війни з арабами імператорський двір був евакуйований у Фракію (область на північ від Константинополя), а вірний іконоборцям гарнізон відправлений углиб Малої Азії (нібито назустріч арабам), де ветеранам дали відставку і виплатили щедру платню. Константинополь був переданий під охорону гвардії, склад якої був завербований з Фракії і Віфінії, де погляди іконоборців не отримали поширення.
Завершивши підготовку до Собору, Ірина не наважилася знову проводити його в столиці, а вибрала для цієї мети віддалену Нікею в Малій Азії, в якій у 325 році відбувся Перший Вселенський собор.
Засідання Собору розпочалися 24 вересня 787 року і тривали цілий місяць. Склад делегацій практично не змінився – на Соборі були присутні представники Східної і Західної церкви: всього, за різними оцінками, на Соборі було присутніми 350-367 ієрархів, але підписали його постанови 308 делегатів. Очолив засідання Тарасій Константинопольський.
Імператриця Ірина особисто не була присутньою в Нікеї, її представляв коміт Петрона і начальник штабу Іоанн. Собор провів 8 засідань, останнє з яких відбулося 23 жовтня 787 року в Константинополі в присутності Ірини та імператора, її сина.
Собор розпочав свою роботу з ухвалення рішення стосовно єпископів-іконоборців, багатьом з яких дозволили приймати участь у засіданнях Собору, прийнявши їх публічне розкаяння. І лише на четвертому засіданні – за пропозицією папських легатів, у храм, де засідав Собор, була принесена ікона.
У підсумку Собор осудив і відкинув іконоборчу єресь, відновивши шанування ікон. Собор визначив використання в церквах і будинках ікони Господа Ісуса Христа, Божої Матері, Ангелів і Святих, шанувати і віддавати їм поклоніння, підносячись розумом і серцем до Господа Бога, Божої Матері і святих, на них зображених. Було зазначено, що честь, яка віддається образу, переходить до прототипу, а той, хто поклоняється іконі, поклоняється особі, яка зображена на ній.
Після закриття Собору єпископи були розпущені по своїх єпархіях з дарами від Ірини. Імператриця наказала виготовити і помістити над воротами Халкопратії (ремісничий район Константинополя) образ Ісуса Христа замість знищеного 60 років тому при імператорі Льві ІІІ Ісаврянині. До образу був зроблений напис: “Образ, який колись скинув повелитель Лев, знову встановила тут Ірина”.
Але Собор не зміг зупинити рух іконоборців. Наступні три імператори: Лев Вірменин, Михаїл Бальба та Феофіл відновили гоніння на ікони, що тривали майже 25 років. Головним захисником шанування ікон став відомий святістю свого життя і непохитною твердістю характеру ігумен Студійського монастиря Феодор Студіт. Його кілька разів піддавали найтяжчим катуванням і тримали в найстрашніших темницях, але не дивлячись ні на які страждання, він не переставав підбадьорювати і підтримувати віруючих своїми писаннями.
Шанування ікон було остаточно відновлено і затверджено на Помісному Константинопольському Соборі в 843 році, за імператриці Феодори – вдови імператора Феофіла.
На цьому Соборі з вдячності Господу Богу та в ознаменування остаточної перемоги над іконоборцями і всіма єретиками, встановлено свято Торжества Православ’я, яке належить святкувати в першу неділю Великого посту і що відзначається й дотепер у всій Православній Церкві.