В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
Нещасні каліки, позбавлені найбільшого дару, – бачити досконале творіння Творця тілесними очима, невимовною благодаттю Божою наділені були здатністю очима духовними споглядати Істину, яка прихована від безлічі їх зрячих одноплемінників: двом сліпим відкрилося, що Ісус з Назарету – Син Давидів, тобто, обіцяний пророками Той самий Месія, Христос Спаситель! «Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!» (Мф. 9:27) – кричали вони услід Господу, сповідуючи не лише свою віру в зцілення, але і надію усього народу Божого на спасіння і життя вічне.
Зцілення біснуватого німого стало «моментом істини» не лише для нього самого, але і для багатьох інших людей, які побачили в цьому, здавалося б, окремому випадку, що має значення тільки для сім’ї зціленого, подію величезного масштабу, що стосується всього народу Божого: «І народ, дивуючись, казав: ніколи не було такого в Ізраїлі» (Мф. 9:33). А все через те, що Господь прийшов на землю, щоб спасти кожну людину. Тому радість одного стає радістю багатьох; тому і пише апостол: «Чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени» (1Кор. 12:26).
Радощі, як і пристрасті, заразливі, скоєний гріх вражає не лише самого грішника, але і тих, хто поруч, а смуток, подібно до вірусу грипу, може передаватися від душі до душі, заражаючи своїм смертоносним диханням цілі співтовариства людей. І коли Ісус зціляє всього трьох з нескінченної кількості нещасних, Він тим самим вселяє надію безлічі інших людей, які розуміють, що не все ще втрачено, що не можна впадати у відчай, тому що «Бог відвідав народ Свій» (Лк. 7:16).
Гріх фарисеїв, що звинувачували Сина Людського в тому, що «силою князя бісівського виганяє Він бісів» (Мф. 9:34), полягає не лише в прямому богохульстві, але і в тому, що вони своєю невірою спокушають простодушний народ, «малих цих», а тому, хто здійснює таке, як відомо, «краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18:6). І коли Господь каже Своїм учням про «закваску фарисейську» (див. Мф. 16:6), Він, звичайно, має на увазі реальну для них небезпеку заразитися самим і заразити інших лицемірним благочестям, яке особливе страшне через те, що підміняє справжню працю душі, що іменується покаянням, симуляцією такої праці, своєрідною духовною показухою.
Зрозуміло, що дратує супротивників Христових: вони, які демонстративно шанують Закон, ніякого зцілення зробити не можуть, а Він, Той, про Якого ці лицеміри усім казали: «Цей чоловік, який любить їсти й пити вино, митарям друг і грішникам» (Мф. 11:19), цей Чоловік творить дива в тому самому народі, «що не знає закону» (Ін. 7:49). «І виправдалась премудрість від синів своїх», – іронічно сказав про них Христос.
Ми з вами тому і стоїмо зараз у цьому храмі, що колись Спаситель торкнувся і наших очей і нашого серця. І з тієї пори ми теж стали зрячими, вірними, віруючими, народом Божим, не слабкими людськими словами, але самим способом життя свого свідчимо про правду Христову, про Вічне Життя, про спасіння. Не просто наші вуста відкрились тоді, – говорити ми вміли і раніше! З нами, як і зі зціленими сліпими, сталося ще одно диво, про яке попереджав Своїх учнів Господь: «Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої» (Ін. 7:38). Вони і потекли, ці ріки Духа Святого! Але, як і зцілених сліпих, Ісус попереджає нас з вами: «Пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався» (Мф. 9:30).
Як же так! Чи не для того ми прозріли, чи не для того відкрились наші раніше німі вуста, щоб радісно свідчити місту і світу про те, що нам відкрилося? Звичайно, для цього! Але треба не забувати, що успішно свідчити про правду Христову можуть тільки ті, хто самі живуть по правді, ті, хто серйозно осягає важку науку покаяння, а не імітує його. Адже як легко переплутати ці дві принципово різні речі! Екстрасенс лікує і каже: «Це я зцілив». Християнин свідчить і знає: це Господь творить диво навернення. Іноді – через мене, частіше – всупереч усій моїй недосконалості і гріхам. Спаситель знає нашу лукаву душу, здатну навіть дар Божий перетворити на привід для гордовитого самомилування, тому і каже нам: «Пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався».
Тому пам’ятатимемо, що наші радощі і наші печалі, наше здоров’я і наша хвороба – усе, що дароване нам Господом, може послужити до прославлення Його, до проповіді покаяння і миру, але може стати і причиною хули і злості, роздратування і гордовитого самомилування. Усе від нас! Недаремно сказав Господь тим, хто навчився говорити: «Бо за словами своїми будеш виправданий і за словами своїми будеш осуджений» (Мф. 12:37). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці