В ім’я Отця і Сина і Святого Духа
“… І відкрилися очі їхні“. І що ж вони побачили, коли очі їх відкрилися?
“… І коли біса було вигнано, німий почав говорити“. І що ж сказав він, коли отримав від Бога дар говорити?
Адже і нам відкрив Господь очі тілесні, щоб ми бачили світ Божий і образ Божий у кожній людині. А що бачимо ми своїми здоровими, як нам здається, очима? І ми отримали від Бога дивний дар говорити, співати, славити Творця світу. Від якого ж надлишку серця промовляють наші вуста? Які “слова невимовні”, який “спів ангельський” виходить через них з нашого серця?
Ясно, що найкраще, найвиразніше нашим очам видно вади і недоліки нашого ближнього. Видовище це так вражає наші душі, так наповнює їх “праведним гнівом”, “люттю благородною”, що іноді здається – краще б нам осліпнути, краще б не бачити всі огидні подробиці навколишнього побуту, розпусти і гріха. Зрозуміло, що при такому стані речей із зором дар мови, тобто здатність проявляти, відкривати сокровенну сердечну глибину, робити її надбанням усіх, ця здатність робиться теж цілком гріховною. Бо коли бачиш навколо себе тільки зло, тільки про зло і говориш.
“Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них” (Мф. 18:20), – сказав Господь Своїм учням. І от запитаємо себе: коли двоє або троє з нас збираються разом, чи не починають вони, всупереч Слову Божому, не славити Творця, але ганьбити ближнього свого? Бог дав нам очі, щоб бачити чудову красу світу і людини в ньому. Бог дав нам вуста, щоб прославляти Його, щоб молитися і оспівувати, щоб радіти і благословляти, щоб дякувати і дивуватися. Але людина, яка вибрала гріх і смерть замість любові і життя, всякий дар Божий здатна використовувати не на користь, а на погибель собі самій.
От чому відлюдники і аскети добровільно відмовлялися від дару мови, без жодного примусу переймали на себе подвиг безмовності. От чому преподобні подвижники проходили життєвий терен, опустивши очі долу, не осмілюючись підняти їх, щоб не осквернити серце своє навіть мимовільним засудженням. Вони не в приклад нам знали, що безневинний гріха не побачить. Їм було відомо, що підозрювати будь-яку мерзотність в іншій людині я можу тільки тоді, коли така ж мерзотність є і в мені. Вони пам’ятали слова Апостола: “Для чистих усе чисте; а для осквернених і невірних немає нічого чистого, але осквернені і розум їхній‚ і совість” (Тит. 1:15).
А тим часом кожен з нас має досвід чистого, безгрішного погляду на світ. Кожен з нас знавав часи, коли з язика його зривалися лише слова благословення і вдячності. Бо кожен з нас хоч раз у житті був закоханий. Тобто хоч би одного разу кожен з нас дивився на другу, доти чужу людину, як на ангела Божого, і бачив у ній тільки красу, тільки достоїнства, не помічаючи, не зважаючи на недоліки, недосконалість характеру, форму носа, нарешті. Бо для закоханого немає вад у предметі його любові. І якщо, не дай Бог, закоханість помирала, тоді – ніби рожеві окуляри падали з очей: колишній предмет своєї любові людина починала бачити, як їй здавалося, в істинному світлі. Тобто, кажучи простіше, усі гріхи і недоліки, усі вади з похмурих підземель душі вилазили тоді назовні і ставали істиною, справжньою правдою про людину.
От і вся проблема. Чи прав я, коли бачу в людині тільки одні достоїнства? Чи насправді правда про людину – це точне знання її гріхів і падінь і сама людина в сумі своїй не ангел, а звір? Якщо це і справді так, то невже Христос прийняв страшну смерть на Хресті за жорстоку і підступну істоту? Душа відмовляється вірити в це. Розум не може прийняти цю так звану істину. І що б не казав мені мій життєвий досвід, я краще знову надіну рожеві окуляри, я швидше прийму мрію за реальність, ніж стану услід за сатаною стверджувати, що гріх людський, що підлість людська позбавляють сенсу Велику Голгофську Жертву.
Для того, щоб прийняти будь-який дар Божий, потрібно чималу мужність. Розплющивши очі, треба бути готовим до того, що побачиш не лише лиця ангельські, але і жорстокий оскал злості. І от життєве завдання християнина, якщо Господь дав йому здатність духовного зору, не забувати про те, що все в цьому світі створено Богом для людини, для її спасіння, для кінцевої перемоги Любові. І те, що бачать очі наші, відкривається їм у міру нашої віри. Якщо ми віруємо, що Бог створив світ для блаженства людського, для радості Свого улюбленого творіння, то і очі наші бачать усе у світлі цієї віруючої любові. А вже якщо ми почнемо міряти світ на свій лад, якщо ми вирішимо, що світ такий, як наша грішна душа, тоді очам нашим відкриється картина дійсно сумна. Усе в точності так, як казав Спаситель: «За вірою вашою нехай буде вам» (Мф. 9:29). Амінь.
Автор: священик Сергій Ганьковський
Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці