“Бо я розсудив не знати між вами нічого, крім Ісуса Христа‚ і то розп’ятого” (1Кор. 2:2).
Пані принесла освячувати хрестик – турецьку прикрасу, усипану “алмазами”.
– Жіночко, мила, – кажу я їй, – ну чому не купити нормальний, православний хрест?
– А “нормальний” це який, з розп’яттям, чи що?
– Так.
– А я не хочу з розп’яттям!
– Чому ж?
– А мені страшно… у мене депресія починається! Не треба мені такого.
Я багато що їй говорив, переконуючи, і раптом так живо уявив постанову якогось суду, що забороняє зображення Розп’яття, яке “викликає страх, тривогу і почуття пригніченості”.
Благополуччя земне стало нашою новою релігією, і якщо воно прийме державний статус – ох, скільки ще претензій пред’являть православ’ю, що “лякає” .
* * *
Роздумувати про страждання Господа нашого Ісуса Христа дійсно страшно і важко. Тим більше, що ми звикли не обтяжувати себе “зайвими” роздумами, всіляко налаштовуємося “на позитив”, наївно вважаючи, що таким чином можна, насправді, уникнути страждань. Але шлях цей, – шлях самообману, – тільки зовні легкий, як “легкий” найкоротший шлях – з обриву, головою вниз, “просторовий шлях”, що веде в погибель. Уникаючи страждань, ховаючись від них, ми стаємо заручниками “легкості” падіння, забуваючи про неминучу зустріч з жорстокою реальністю.
“Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога“, – каже апостол Яків. І ця дружба виражається в самозабутньому служінні людини своїм пристрастям, перетворює її, – за влучним словом преподобного Андрія Критського, – в “самоістукана”. Прагнення людини до комфорту, зручності і благополуччя стає метою і змістом життя, так що людина, “помираючи духовно”, втрачає саме уявлення про вище – благодатне життя. Ця страшна, “тиха” і до певного часу непомітна смерть виявляється цілком у мить, коли людина втрачає земні блага, а разом з ними і саму себе, бо весь сенс, увесь зміст свого життя вона покладала у володінні цими благами.
Так, роздумувати про страждання Господа нашого Ісуса Христа страшно і важко, та все ж це той “вузький шлях”, який допомагає людині отямитися, позбутися ілюзій і усвідомити реальність свого положення – положення душі, що гине в гріхах. І це той єдиний шлях, яким усі ми тільки і можемо увійти до життя вічного (Мф. 7:14).
Але тут важливо зрозуміти, що “життя вічне” – це не те, що буде… можливо… колись… “там”. Ні, життям вічним, благодатним потрібно починати жити вже тут і зараз, на землі, інакше ніякого “потім” не буде. Саме тут, на землі ми вибираємо вічність. Можна сказати, що самий час нам даний для отримання тієї чи іншої вічності. І коли людина каже, що в мене “немає часу” піти в храм, посповідатися, причаститися, – вона як би каже: “У мене немає часу жити, бо я маю померти”. Приреченість.
Але саме завдяки стражданням і смерті Ісуса Христа ми більше не повинні помирати, у духовному, звичайно, сенсі. Навпаки, через осмислення, співпереживання страждань Христових ми стаємо причасниками не лише Його смерті, але і Світлого Воскресіння. От чому Господь каже: “Хто вірує в Мене, якщо і помре, оживе” (Ін. 11:25). Приреченості більше немає, є сподівання та надія.
Автор: священик Дмитро Шишкін
Усе по темі: Воздвиження Хреста Господнього