Новий рік для людини, яка з дитинства звикла думати, – свято і радості, і смутку. Ті з нас, хто чуйний до мистецтва, погодяться, що в справжньому витворі мистецтва захоплює саме це – якась суміш трагічного і комічного, сміху і сліз.

У новорічне свято ми радіємо, але в глибині серця свого ми ще й сумуємо. Життя приносить нам не лише придбання, але й втрати. Час занадто швидко летить, вже дуже він нестримно летить.

Зовсім нещодавно людство з урочистістю і захватом зустрічало міленіум – двотисячоліття Різдва Христового, і ось стільки років минуло – нестримно і непомітно, ми і не встигли устежити – як все швидко промайнуло, як багато хороших і цікавих людей, друзів, близьких ми втратили.

А скільки з’явилося нових! Діти, які народилися в двохтисячному році, – вже підлітки, які визначають свій шлях у житті. І як сумно нам прощатися з друзями! І нічого не повернеш назад! Та й чи потрібно?

І в той же час, Новий рік – свято надії. Десь у своїй останній глибині ми знаємо, відчуваємо, віримо, що все, врешті-решт, буде добре. Така дитяча надія понад всяку надію. Адже ми – діти Божі. А тому так несподівано і обнадійливо звучать слова Євангелія: “Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне” (Мф. 19:14).

Адже це про нас з вами. Ми – діти Божі, і що б з нами не сталося, Господь не відступить від нас ні на крок. Він так глибоко і надійно ввійшов до цього світу у Своєму Втіленні, весь світ, усі біографії і трагедії зрослися з Ним! Увесь біль світу і вся радість його – це біль і радість Бога.

Подумаємо цього дня і молімося про тих, кому сьогодні зовсім не весело. Молімося про бідних кинутих дітей, яких ніхто не привітає і не обійме цього дня, про тих, хто сьогодні, як і в інші дні просто виє від самотності.

Боже! Скільки болю, сліз і страждань у цьому нещасному світі! І що ж нам у Тебе просити, Господи? Адже Ти і так стоїш поряд з усіма знедоленими, хворими і самотніми.

Але ми проситимемо Тебе розм’якшити людські серця, скам’янілі, перелякані, скуті, роз’їдені недовірою і підозрілістю. Адже ми – добрі, насправді це правда, це так, ми – добрі і хороші люди.

Ми – добрі, але життя, наше складне життя і легкодухість скули наші серця, і ми не вміємо ділитися добротою і теплом, ми розучилися довіряти, ми соромимося бути ніжними і чуйними. Господи, виправи наші серця!

Та все ж, наскільки не сумне це свято, не лише весь біль світу Господь вбирає в Себе, не лише страждання відгукуються в Ньому, але і наша радість. Він сказав: “Облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене“. Ми – Його діти. У нас мало що виходить, і ми часто не виправдовуємо Його надій, але і таких Він кличе, чекає і приймає. Наші радощі радіють у Ньому.

Тому, якщо є у вас у кишені хлопавка – підірвіть її, якщо лежить під подушкою карамелька – з’їжте її, бо кожна наша дитяча розрада, кожна наша добра посмішка радують Бога, стають Його посмішкою і радістю.

Автор: архімандрит Сава (Мажуко)