Подивіться в очі дружині, тобто Христу

Краса стосунків

Давайте кожен з нас поставить собі питання: «Якого Христа бачать у мені ті, хто поруч? Ім’ям якого Бога я учу і надихаю?» Адже в усіх нас, християнах, люди бачать те чи інше Його відображення. Тому ми несемо велику відповідальність – щодня, щогодини. Якщо у вас є діти, то пам’ятайте: ви, батьки, – перші, кого вони бачать у цьому житті. Саме ви, а не Господь Бог. Новонароджене немовля бачить материнські груди, відчуває мамин запах, уловлює настрій. І якщо батько і мати нічого не роблять для того, щоб Господь оселився в душі їх дитини, то і Церква нічого тут не зможе зробити, які б зусилля не докладалися. Бо неможливо звести будівлю без основи, фундаменту. А в цієї дитини «фундамент» якраз і відсутній.

Тому давайте кожен зараз поставить собі запитання: «Наскільки сильна моя віра? Чи лагідне моє серце? Яким воно стало з Богом – жорсткішим або м’якшим? Яким став я? Добрим або злим? Спілкуючись з кимсь, проявляю увагу чи байдужість?»

Коли чоловік дивиться в очі дружині, він дивиться в очі Христу. Те ж саме і в дружини з чоловіком. Дивитеся ви в очі один одному? Кажете один одному те, що хочете почути? Адже вся краса ваших стосунків саме в цьому.

У цьому – Господь. «Бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф.18:20). Які чудові слова! Деякі навіть пишуть їх у весільних листівках як побажання щастя молодим.

Будь-який шлях – від Бога

Якось одна дівчина сказала мені:

– Отче, я хочу вийти заміж, але при цьому все одно вважаю чернецтво вище за шлюб.

– А Господь каже, що де двоє або троє зібрані в ім’я Його, там і Він серед них. І що ж у такому разі вище – шлюб або чернецтво? Як об’єктивно можна розділити, наприклад, квіти на красиві і некрасиві? Кожна квітка особлива і красива по-своєму.

Кожен життєвий шлях – від Бога, незалежно від того, приймає людина чернецтво чи одружується. Значення має тут тільки одне: яким стане твоє серце, коли ти доживеш до ста років? Чи знайдеш до цього часу Бога, або роки пролетять даремно? От що головне. Щоб наші дні не проходили марно. Щоб ми наблизилися до Христа, полюбили Його і щоб Його можна було побачити в нашій сім’ї, у стосунках з нашими близькими. Це і є Христос у нашому серці. А інші «христи», яких часто проповідують, – фанатичні, злісні і мстиві, – не мають нічого спільного з Господом, про Якого ми читаємо в Євангелії.

От вже дві тисячі років люди говорять про Христа і відчувають, який вплив Він чинить на їх серця. Значить, Він не мертвий. Мертва брехня, яка ганьбить і обмовляє Христа.

А справжній Христос живий, і Він торкається самого серця, а не мешкає десь там, на периферії нашого життя.

Зціляючи серце

Але коли, під час молитви, у нас входить Господь, ми переживаємо не лише прекрасні почуття, але і біль. Адже Він торкається нас, а коли до рани торкаються, вона болить. Проте Господь робить так, бо нам необхідно отримати зцілення. Інакше всі наші міркування – марна трата часу.

Навести приклад? Євангельська самарянка. Пам’ятаєте її розмову з Ісусом? Він говорив з нею про Бога, про різні духовні речі, і раптом сказав: «Іди поклич чоловіка свого» (Ін. 4:16). Самарянка дуже здивувалася – адже вони стільки часу говорили про духовне, чому Ісус вирішив змінити тему? «Вистачить про Бога, вистачить про гору Гаризім – піди, поклич чоловіка».

Ця жінка п’ять разів була заміжня і з жодним зі своїх чоловіків не могла створити щасливої сім’ї. Господь таким чином дав їй зрозуміти: «Дитя Моє, Я зціляю ту рану, яка дійсно болить». От у чому справа. Христос у серці зціляє серце, а не займається порожніми, банальними питаннями. От що таке справжнє духовне життя. А формальності швидко стомлюють. Важлива суть.

Христос і самарянка, Карл Блох

А суть – у тому, щоб говорити і робити тільки те, що має сенс. Парафіянка телефонує мені і в паніці запитує, чи загрожує їй тепер пекло, раз вона розсипала крихти від просфори. Чи що буде, якщо вона поминула свого покійного батька не на сороковий, а на сорок перший день. Але ж не це головне. Твоєму батькові важко на тому світі не тому, що його поминули на сорок перший день, а тому, що ти сорок один день не говориш з чоловіком. От що засмучує його, і якби він був живий, то сказав би: «Почніть вже нарешті розмовляти! Полюбіть один одного!» Краще поминання для рідних – це мир і любов у наших сім’ях.

Чому спочилих поминають так часто? Бо совість викриває нас. Адже доки наші близькі були з нами, ми не дуже-то їх любили. Проте тепер постійно поминаємо. І де ж у такому разі наш Бог? В обрядах? В урочистих церемоніях?

Христос поруч

Господь завжди є присутнім у нашому житті. А ми згадуємо про Нього тільки по неділях, коли вбираємося і урочисто йдемо в храм. «Отче, благословіть! – тільки і твердимо ми тоді. – Господи, помилуй!» Але після храму, занурившись у повсякденні справи і турботи, ми стаємо колишніми – до наступної неділі.

Виходить, що Бог є присутнім у нашому серці тільки у свята, під час церковних служб? Ні, звичайно.

Христа розіпнули якраз тому, що Він постійно говорив і показував Своїми вчинками: Бог перебуває з людьми не лише в Храмі, під час Літургії. Він поруч тут і зараз.

Пам’ятайте, яким було земне життя Христа? Він народився в хліву, а проповідуючи, ночував там, де надавали нічліг. Пригадаємо Його слова: «Лисиці мають нори і птахи небесні – гнізда, Син же Людський не має де голови прихилити» (Мф. 8:20). Навіть після смерті Ісус був похований у чужій печері, бо Свого місця в Нього не було.

Поховання Христа, Карл Блох

Чому нічого не міняється

Цей Істинний Бог хоче, щоб і ми були істинними, а не фальшивими християнами. Тому я завжди кажу тим, хто приходить із скаргами на своїх близьких:

– Усе так, пані, розумію. Але все-таки приведіть до мене вашого чоловіка, щоб я міг послухати і другу сторону.

– Дитя моє, я розумію, тобі важко. Але я не буваю у вас удома і не можу скласти повну картину. Зі мною ти ангел, а твої батьки кажуть зовсім інше. Я просто не знаю, кому вірити!

Дійсно, зрозуміти, хто в результаті правий, дуже складно. Але от що каже нам Господь: «Хто хоче бути першим, нехай буде з усіх найменшим і всім слугою» (Мк.9:35). Іншими словами, зайвий раз можна не сперечатися за свої права, а поступитися, пожертвувати чимось. У рай потрапляють не ті, хто завжди був правий, а ті, хто зміг принести жертву. «Я знаю, що я правий, але вам не перешкоджатиму, робіть як хочете». Хіба Господь не говорив так само? «Живіть, а Я помру за вас». Він не сказав: «Ви помрете, і це буде правильно».

Так і зберігаються стосунки, і життя стає прекрасним. Головне – змінитися самому, а не змінити інших. Але оскільки ніхто так не поступає – ні політики, ні ми, священики, – інші теж не вміють цього робити. От життя і не міняється.

Якось мене запитали: чому, не дивлячись на те, що Христос прийшов у цей світ, у нас як і раніше стільки горя і зла? Дійсно, чому ж? Та тому, що ми кажемо Йому: «Господи, ступай у кут і сиди там».

От чому. Ми самі не пускаємо Бога у своє життя. І що Він може зробити? Він хоче просвітити нас, а ми у відповідь: «Не потрібно!» У Нього є готові рішення всіх наших проблем, але ми не даємо Йому нічого зробити, бо для нас найважливіше власні інтереси, своє Я. Якщо, наприклад, хтось скаже мені прихистити в себе незнайому людину, у мене не вийде зробити це з легкістю. А ти зможеш впустити у свій дім незнайомця? Мало хто на це здатний… Такі вже ми люди.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)