Єретиків-то повно

Перше неділя посту – Неділя Торжества Православ’я. Усі парафіяни знають, що це за свято, звідки взялося і чому так називається. Згадується підслухана одного разу на цю тему розмова:

– А у вас у храмі анафема буде?

– Ні, це ж тільки на архієрейській службі буває.

– Так, я і забула. А моя мама каже, що за радянських часів цього дня анафему в церкві взагалі не виголошували – боялися влади.

– Та в колишній час проте віра в людей міцніше була! Це зараз народ розпустили!.. Потрібно не виголошувати, а гнати цих єретиків з храму поганою мітлою!..

– Це яких?..

– Та таких! Повний храм, як прохідний двір! То без хусток шляються, то без благословення фотографують, то не хрестяться як слід, то запитання всякі ставлять, з кепкуваннями. Повно єретиків, часи останні!..

Додам до цього діалогу: судячи з такого погляду, не лише серед парафіян-захожан повно «єретиків», але і серед священиків. Від цього ярлика, що міцно увійшов до лайливого лексикону «народу Божого», постраждав не один з них. На жаль, нерідко буває так: перевісив, наприклад, настоятель у храмі ікони з місця на місце, перефарбував іконостас в інший колір, розповів парафіянам про іконопис і пояснив, чому ось ця і ця ікони – неканонічні, на літургії після читання євангельського розтлумачив його сенс, або навіть просто пошив рясу не того фасону, постриг бороду занадто коротко, показався в селі у світському одязі, взагалі зробив щось не те, що парафіяни вважають «священною традицією» – і готово: навіть не відкритий протест, не донос благочинному-архієрею, ні, просто чутка шепотом: «До цього батюшки на сповідь не ходи – він єретик!..»

І, дивишся, утворюється навколо такого священика німа крижана порожнеча, і служба його на парафії іноді перетворюється на нелегкий хрест. Таке вже воно, грізне і усеосяжне слово – «єретик», а кидатися ярликами в нас багато хто навчений здавна. Нерідко такі борці навіть не мають уявлення про те, хто такі справжні єретики, як і про те, що первинним мотивом багатьох єресей були начебто праведні «ревнощі після дому Божого», тобто саме бажання відгородитися від «нечистих», вигнати їх геть, знищити, а віру Христову – обкраяти, не дозволяти їй колоситися і рости в непередбачену сторону, зробити простою, зрозумілою і незаперечно обов’язковою «для усіх», чимось на кшталт статуту для армії.

А якби іконоборці перемогли

Неодмінний атрибут першої неділі посту для любителів знаходити єретиків – виголошування ним анафеми (у простонародному розумінні – вічного прокляття церковного, ніяк не менше). При слові «анафема» мені чомусь спадало на думку велике гучне каміння, що падає з високих гір у безодню.

Сьогодні на Богослужіннях Неділі Торжества Православ’я поіменно не проклинають, тим більше – за злочини світські (втім, можу і помилятися, спеціально цим не цікавився). Але про відкидання єресі – нагадують, і це важливо. І справа не просто в тому, що ніби слід знову і знову явити основи християнського догматизму і канонів, очистити їх від спотворень і нагадати про те народу.

Те, що лягло в основу чину Торжества Православ’я, те, що сталося під час завершення Сьомого Вселенського собору, коли, після затяжних і кривавих битв навколо іконоборства та шанування ікон, перед лицем тих, хто постраждав за віру, у храм за велінням імператриці знову внесли ікони, віддаючи їм шанування і затверджуючи це шанування як «вселенське», значно більше, глибше і важливіше, ніж просто віровчительна суперечка богословських шкіл.

Що врятувала Церква, захистивши шанування ікон, оголосивши супротивників цього – єретиками? Врятувавши шанування ікон, Церква врятувала Самого Христа від вторинного розп’яття людьми, які не можуть вмістити, як це справжній Бог став ще і справжньою людиною, які намагалися  спростувати Його втілення, віддалити Його від втілення, від нас з вами, від землі і від світу.

Якби іконоборці перемогли по всьому всесвіту (а як, здавалося, переконливі були їх аргументи, адже і в шануванні ікон немало було людьми перегнуто вбік забобонів, адже всі ці перегини добре знайомі і нам сьогоднішнім!..), то ми, їх далекі нащадки, сьогодні знали б Бога не більше ніж всесильного Аллаха, що живе на сьомому небі, або страшного містичного Ктулху, або шанували б Його як невблаганний Закон, або як абстрактний Абсолют або будь-якого іншого «бога філософів», але тільки не Боголюдину, Яка відродила нас до життя Своєю смертю і Воскресінням.

Врятувавши шанування ікон, Церква дозволила жити всьому, що було далі: іконопису і живопису, богослов’ю і поезії, дерзанням громадської думки, творчості і ремесла, різноманітній культурі, як церковній, так і світській, в усіх її проявах, тому, що ми називаємо «християнською цивілізацією» і без чого не мислимо існування людини на землі. Не мислимо не тому, що все це необхідно Богові – але тому що все це природжена частина людини, та «земля», та основа, на якій ми і затверджуємо свої сходи, що ведуть у Небо. Та «земля», яка теж частина «вельми доброго» творіння Божого, що стала з бруду святинею – через любиму Богом і врятовану Ним людину.

Христос прийшов, не щоб знищити «нечистих»

Затверджуючи Торжество Православ’я, Церква стверджує: єресь, «вибір» того, що на людський погляд «простіше» з живого, складного і об’ємного християнства – ранить і знекровлює його, вириває складові частини з єдиного Тіла Христового. Чин Торжества Православ’я – не спроба «вигнати зайвих і обгородитися стінами вище», як вважали і вважають багато «охоронців» Православ’я, ні: такий метод – якраз і є метод єретиків різних рангів. Чин Торжества Православ’я свідчить: Христос прийшов, не щоб знищити «нечистих», а спасти всіх. Не відкидання світу виголошує цей чин, але славу Бога, Який цей світ створив і рятує від зла.

Навіщо в службі цього чину постійно озвучується зміст тої чи іншої єресі? Та для того, щоб нагадати нам: єресі живучі, бо ростуть і сьогодні в наших умах і серцях, бо грядка, з якої вони ростуть, це наші з вами гріхи себелюбства, гордині, нелюбові, ксенофобії і т.д.

І ми з вами, самі того не підозрюючи, цілком можемо стати то аріанами, то монофізитами, то монофелітами, енкратітами та іншими єретиками в різні періоди нашого життя, з подачі лукавого, який невпинно намагається розпалити те нечисте паливо, що міститься під спудом усередині нашого відсталого маловірного серця і ледачого розуму.

Не обраних спасти прийшов Христос Господь – але спасти світ через обраних, через Свою Церкву, як про те нагадує нам тропар свята Торжества Православ’я:

«Пречистому Твоєму образу поклоняємося, Милосердний, благаючи прощення провин наших, Христе Боже; Ти бо з волі Своєї зійшов тілом на хрест, щоб визволити створених Тобою з неволі ворожої; тому вдячно співаємо Тобі: Ти радістю наповнив усе, Спасе наш, прийшовши світ спасти».

Небезпечне і важке завдання для обраних – спасіння світу і співпраця Христу, адже, як показує досвід і життя, так буває легко як впасти в лінь, страх, смуток і нічогонероблення на цьому терені, так і відхилитися від мети, непримітно дати світу поглинути себе, відволіктися від Христа в захваті самим процесом спасіння, а в цьому процесі – значущістю «себе коханого».

Ну що ж, дуже важко, звичайно.

Але врешті-решт, хто нам сказав, що життя наше, цей великий дар Божий, взагалі хоч у чомусь буває легким?

Автор: священик Сергій Круглов