Християнство без анафеми
Чи може вважати себе православним людина, яка не знає Символу віри?
Чи має право говорити про богослов’я той, кому не відоме значення термінів «Трійця», «єдиносущний», «іпостась», «природа»?
Чи дозволено бути православним священиком людині, яка не дотримує постів, не читає молитовного правила, не наслідує пасхалію?
Чи допустимо вважати експертом у Священному Писанні людину, яка не знає точної кількості книг Нового Завіту?
Це дуже прості питання. Швидше навіть не питання, а емоційні вигуки, бо складно навіть уявити, що в природі є такі православні миряни, не кажучи вже про священиків.
Проте на ці питання ствердна відповідь можлива, бо я знаю одну таку людину. Він православний. І священик. Звуть його апостол Павло.
Йому невідома була та краса, яка доступна кожному учневі недільної школи. Він ще не знав тих слів, без яких важко собі уявити Православ’я: «чернець», «вселенський собор», «Трійця», «іконостас», «митрополит». Бо не було ще в ту пору церковної юності ні чернецтва, ні символів віри, ні стрункої ієрархії, ні церковного календаря, ні статуту богослужіння, ні мощів і шанованих ікон, ні єпархіальної структури, ні п’яти древніх патріархатів, ні духовних академій, ні дзвіниць і церковних партитур, ні латинського прозелітизму, ні православного фундаменталізму, ні загальноцерковних постів і багато чого, багато іншого – гіркого і прекрасного – не було.
Апостол Павло ніколи не бачив «Трійцю» Рубльова, не захоплювався подвигами Антонія Великого, не бився за Григорія Паламу, не їздив на Афон, не молився перед іконою Серафима Саровського, не бачив посмішку Амвросія Оптинського. За часів апостола Павла не було навіть Біблії в тому вигляді, як знаємо її ми, бо канон Священного Писання оформився через триста років після смерті апостола. Він навіть Апокаліпсису не читав.
Не читав. Не бачив. Не чув. Не припускав. І був православним.
Прийміть це як духовну вправу – умоглядно поміщати себе в перспективу іншого церковного часу. Чудово витвережує. Без цієї духовної вправи дуже важко зрозуміти, що ж ми святкуємо в день Торжества Православ’я?
Це свято з’явилося в дев’ятому столітті. Вона стало символом перемоги тих православних, які боролися за правоту шанування ікон. Так вийшло, що саме ці люди стали авторами і архітекторами Тріоді Пісної. Святі Теодор Студит, Феофан Накреслений, Йосип Пісноспівець, черниця Касія не лише викривали іконоборців, але і постраждали за свої переконання. Несли несправедливі покарання. Проливали кров. І в них було повне право зафіксувати цю перемогу на сторінках своєї святої Тріоді і в церковному календарі.
До дев’ятого століття цього дня за одними статутами шанували пам’ять пророків, за другими читали євангеліє про самарянку, за третіми – про сліпого. Але от вже тисячу років ми відзначаємо Торжество Православ’я, і нам зрозуміло, що святкували автори Тріоді. Але що святкуємо сьогодні ми? Який сенс ми вкладаємо в це свято?
Якщо ми називаємо Торжеством Православ’я перемогу східного християнства, то в чому ж вона полягає? Нас мало. Ми, швидше, маргінали світу не лише політичного, але і релігійного. Великі науково-богословські центри – по той бік православного світу, біблійні дослідницькі інститути засновані і підтримуються не православними, найбільші місіонерські проекти – не мають до нас жодного відношення; центри впливу, політичного і фінансового, – не все наше.
Тому має поширення версія про «мале стадо», завдання якого зберігати істину, причому – тільки зберігати, бо додати до того, що сказали «святі мужі» вже нічого. Усе вже сказане. Усе вже написане, і один старий архімандрит упевнено доводив мені, що потрібно б заборонити писати духовні книги і дозволяти друкувати тільки старі видання, бо краще вже не напишеш, і навіть припускати таку можливість – страшне блюзнірство.
Свято Торжества Православ’я стало прапором охоронців. Це ідеологія закінченості Православ’я, його завершеності.
На літургії цього дня читається уривок з Послання до Євреїв, фінал якого в богослужбовому Апостолі, з якоїсь пророзумової іронії, відмічений фразою «кінець усім святим і Православ’ю».
Це один із моїх найулюбленіших текстів Священного Писання. Звернув я на нього увагу ще в юності, коли «хворів» на чернечу літературу. Річ у тім, що мої улюблені старці Божі носили плащі з овечої шкури. Тому я завжди хвилювався, слухаючи в першу неділю посту цей Апостол. Говорилося тут про святих, які «вірою перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювалися від немочі, були сильні на війні, проганяли полки чужинців; жінки одержували померлих своїх воскреслими; інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб одержати краще – воскресіння; інші зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11:33-38).
Навпроти кожної фрази з цього переліку можна вписати імена святих, яких поминає апостол. Цю сукупність праведників апостол називає «хмарою свідків» (див. Євр. 12:1) – так їх багато і так вражаючі їх подвиги. Це справжній гімн. Але – кому? Апостол Павло навів довгий перелік праведників Старого Завіту, бо інших він не знав. Чи означає це, що тут немає моїх славних єгипетських старців, що поневірялися, як і пророк Ілля?
Апостол Павло був пророком, і я вірю, що гімн з Послання до Євреїв – пророчий. Він і про юдейських пророків і мучеників, і про єгипетських ченців, і про печерських самітників, і про новомучеників нашої землі. Але не лише про них. Це гімн про тих невідомих святих і мудреців, які прийдуть після нас.
Але скільки б їх не було, завжди залишиться Церква, яка плодоноситиме святими і богословами. І з’являться ще нечувані мучителі, і повстане підступна єресь, здатна так надихнути богословську думку, що нові покоління християн, можливо, через дві-три тисячі років після нас зрозуміють про Православ’я щось таке дивовижне, і складуть такі прекрасні служби, богослужбові чини і молитви, що і нам це буде в радість.
Правда в тому, що Православ’я не може бути завершене, не може бути загнане в жорсткі рамки закінченої системи.
Православ’я не може завершитися, перетворитися на закінчений, а значить закритий проект. Православ’я це життя Духа Святого в Церкві. Життя, яке робить Церкву зростаючою, завжди новою і несподіваною.
Церква це не зал очікування, можливо дуже стрункий і величний, але нудний і тужливий. Від того, як ми розуміємо свято Торжества Православ’я залежить перспектива нашого церковного життя. Чому ми віддамо перевагу: атмосфері камери схову або свіжому і небезпечному повітрю цілини, а значить, готовності до праці, інтересу до нового, творчій безстрашності?
Православ’я – ризик творчості і упокорювання перед поколіннями предків і нащадків, бо Церква це не лише наша радість, але і радість тих, хто народиться після нас, і в нас немає права забороняти їм церковну творчість. Завдання кожного покоління християн не лише зберегти, але і творчо зрозуміти і творчо примножити отримане від предків. Православ’я – це не лише про наших святих предків, але і про нас і тих, хто буде в майбутньому.
Справжнє Торжество Православ’я це те, що одного разу всі ми – численні покоління християн усіх часів, народів і племен – відслужимо в оновленому світі, у сяйві нетлінного світла Пасхи. Торжество Православ’я – єдиний день у Великому посту, коли священики служать у золотих облаченнях. Золото – це не колір, це відсутність кольору чи те, що вище за колір. У сяйві золотого Прийдешнього Граду зробимо ми нашу Пасху, і радощі цієї ніхто не відніме від нас.
Автор: архімандрит Сава (Мажуко)