В автобусі на лавці самотньо сидів юнак і пильно дивився у вікно автобуса. До нього на одній  із зупинок підсіла жінка старшого віку. Жіноча інтуїція їй підказала, що хлопець чимось схвильований, щось його дуже гнітить. І вона розпочала з ним бесіду: юнак наче чекав, що хтось заговорить з ним і став розповідати:

– Я єдиний син у своїх батьків. Вони люди бідні, проте дуже любили мене, але були неспроможні дати мені те, що я хотів. Щоб жити на широку ногу, я став красти, а потім грабувати, і відповідно, потрапив до тюрми.

Опинившись у тюрмі, я озлобився на цей світ і заодно на своїх батьків. Я писав їм про це, проте з часом зрозумів свою помилку, але мені вже було соромно до них писати, бо я спричинив їм багато зла. Проте надійшов час мого звільнення і я не мав куди йти. Я написав батькам листа: якщо вони вибачили мені, то нехай почеплять білу стрічку на яблуньку. Проїжджаючи повз хату, я побачу їхнє рішення: якщо вони почеплять білу стрічку – це буде знак для мене: я вийду на зупинці. Якщо стрічки білої не буде, то вони мене не простили і я поїду у світ, подальше від них.

– Я бачу ти дуже переживаєш, давай поміняємося місцями і я буду дивитись чи батьки почепили для тебе знак.

Юнак пересів і втупився в підлогу. Він дуже переживав. І от жінка радісно вигукнула:

– Глянь-но, твої батьки почепили не одну стрічку, вони все дерево обвішали білими стрічками, щоб ти не проїхав повз них!

В цьому світі ми всі хочемо задовольнити свою злу волю, і вчинивши це, хочемо, щоб Бог простив, показав нам знак, що Він прощає нас. І Бог це робить: як батьки того хлопця повісили багато білих стрічок, так і Бог Своїм приходом на землю явив багато знаків прощення. І про один такий знак розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Ісус пожалів біснуватого – плив цілу ніч човном і вигнав бісів з нього, а тамтешні люди вигнали Бога: «Іди від нас». Христос пливе додому, до Капернауму, втомлений, голодний, а тут Його чекають – допоможи, порятуй. Звичайно, людина б їм: ви щойно мене зневажили, вигнали, а тепер знову ідете до мене. А Ісус поступає по-іншому, по-Божому: втомлений, голодний – Він зціляє, допомагає і повчає.

В цей час принесли до Ісуса розслабленого, тобто розбитого паралічем. Четверо чоловіків, друзів хворого, принесли на носилках свого друга. В будинок через натовп вони не могли увійти, розгубились, проте розуміли, що ще раз не зможуть прийти і благальний погляд друга не давав їм змоги не здійснити задумане. Вони позичають мотузки, вилазять на стріху хати, а в Палестині будинки із пласкими верхами, і починають розбирати стелю будинку. Пилюка, сміття летить на голови присутніх, вони починають голосно обурюватися, проте Спаситель мовчить. Замовкли і присутні, а друзі на мотузках повільно стали спускати розслабленого до Ісусових ніг. За цей час розслаблений багато пережив, розумів, що покараний хворобою справедливо і тому щиро, мовчки просив у Христа: прости, допоможи, і я вже буду вести достойний спосіб життя. Спаситель найперше усуває причину хвороби – гріх: «Відпускаються тобі гріхи твої» (Мк. 2:5). Простивши гріхи як Бог, Він зціляє хворого.

Святе Письмо не розповідає про подальшу долю цього чоловіка, а в нашому житті ми поступаємо за законом: «Як тривога – до Бога, а як по тривозі – то й по Бозі». І це підтверджує одна християнська притча.

Одна мати мала єдину дочку – доглядала, ростила і надіялася, що дочка допоможе їй у старості. Проте дочка не захотіла жити людським побожним життям:

– Копатися в землі, доїти корову, викидати гній – не моє це життя!

– Не кидай мене, доню, що я робитиму без тебе, кому я потрібна в цьому світі?

Дочка не слухала слів матері, не дивилась на сльози, а зібравши речі, поїхало в місто. Знайшла роботу, стала вести розгульне життя і з часом як непотрібна ганчірка була викинена. Нікому не потрібна, вона повертається додому. Приїжджає ввечері, щоб сусіди не бачили – соромно їй було перед односельцями. Вночі торкнулася дверей, а вони відкриті. Зайшла в хату, а мати її обнімає, плаче, радіє.

– Мамо, чому двері були відкриті, адже темно, небезпечно…

– Дитино, як ти пішла з дому, я ніколи не зачиняла дверей, вони завжди були відчинені, щоб ти могла увійти в мій дім.

У нашому житті ми завжди залишаємо Бога, ми хочемо тішитись принадами цього світу і за це доводиться часто розплачуватися багато чим. Знищені духовно і фізично, ми повертаємося до Бога, і Бог як та мати завжди тримає для нас відчинені двері: «Прийди, і Я нагадую; прийди, і Я напою; прийди, і Я утішу». Бог не тільки тримає відчинені двері, Він весь час подає нам знаки, творить чудеса, зціляє і чекає на наше навернення до Нього. Амінь.

Автор: ігумен Дмитро (Ющак)

Долаючи шлях Великого посту