Прорватися до Бога
Зцілення розслабленого (Мк. 2:1-12)
У цьому євангельському сюжеті передусім звертає на себе увагу та обставина, що розслаблений нічого не говорить і взагалі нічого не робить. Діють четверо інших людей – ймовірно, його родичі чи сусіди, люди, які його любили і щиро бажали йому зцілення. Нам нічого не повідомляється про віру самого розслабленого. Але очевидно, що віра в силу Христову з боку друзів паралізованого була велика.
Христос знаходився в будинку, зібралося багато народу, увійти було вже не можна – не кажучи вже про те, щоб внести на носилках лежачого хворого. Що роблять четверо його друзів? Вони, через свою любов до ближнього і віру в Учителя, наважуються на вчинок, на який в інших обставинах, ймовірно, не наважилися б: доставляючи клопіт хазяїну, ризикуючи викликати невдоволення слухачів і самого Ісуса, вони розбирають дах будинку і спускають носилки прямо посеред присутніх.
От тут варто зупинитися і трішки подумати. Приміряємо на себе роль розслабленого. Хвороба – це, звичайно, не привід для радості. Але якщо в нас є такі друзі, то ще не все втрачено: вони проб’ються в усі інстанції, вони змусять звернути увагу на їх друга самого Бога! І є надія, що зусилля їх не будуть марними.
Тепер змінимо ролі. У нас важко хворий родич, знайомий. Усі засоби вже перепробували, нічого не допомагає. Як кажуть у таких випадках, залишається сподіватися лише на диво. Але диво, як ми знаємо, – у владі лише одного Бога. Отже, треба молитися про зцілення нашого друга, нашого родича.
Відомий вислів: “Молитися за інших – кров проливати”. Це насправді дуже нелегко. Але якщо ми дійсно любимо того, за кого молимося, то здолаємо всі перешкоди, що відділяють нас від Бога: ми постараємося стати кращими, очистити свою душу від пристрастей, покаятися в гріхах – щоб наша молитва прямувала до Бога від щирого серця.
Повернемося до євангельського оповідання. Христос, бачить розслабленого, спущеного через покрівлю, не гнівається і не засуджує друзів хворого. Проте Він робить зовсім не те, на що, думається, чекали від Нього друзі паралітика. Замість того, щоб відразу зцілити його, Христос вимовляє провокаційну, по суті, фразу. Він каже: “Чадо, відпускаються тобі гріхи твої” (Мк. 2:5).
Реакція не змусила себе чекати: серед слухачів піднімається нарікання. “Хто може прощати гріхи, крім одного Бога?” (Мк. 2:7) У цьому питанні вже знаходиться і відповідь. І Спаситель, бажаючи підштовхнути їх саме до такого вирішення риторичного, здавалося б, питання, сам звертається до них із запитанням. “Що легше, – каже Він, – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? Чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи?” (Мк. 2:9) Легше, звичайно, сказати “прощаються тобі гріхи”. Власне, це вже сказано, а який дійсний результат справи – перевірити цього не можна. А от “встань і ходи” має на увазі миттєвий і очевидний для всіх результат.
Бажаючи зміцнити віру слухачів у Свою Божественну владу і силу – ту віру, яку мали вже друзі розслабленого, – Христос вимовляє і ці слова: “Встань, візьми постіль твою та йди” (Мк. 2:11). Хворий встає, бере носилки, на яких його принесли, і виходить перед усіма здоровим.
Як співвідносяться між собою дві фрази Спасителя, дві Його дії? Чи означає, що хвороба – завжди наслідок гріха? У певному значенні це так: гріх Адамів пошкодив людську природу, і тепер ми хворіємо, страждаємо і помираємо.
Проте невірно казати, ніби всякий раз хвороба тієї чи іншої людини обумовлена скоєним нею гріхом. Що це не так – у цьому нас засвідчує сам Христос, відповідаючи на питання учнів про сліпонародженого: “Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі” (Ін. 9:3).
Тому не поспішатимемо зі своїм судом про людей – чи про цілі країни. Захворів наш сусід – невіруюча, нецерковна і, поза сумнівом, грішна людина. Ми задаємося питанням: “Чому?” Так ми звикли.
Але набагато корисніше поставити питання інакше: “Навіщо?” І застосувати це до себе. Можливо, для того, щоб я міг хоч трохи послужити своєму ближньому? Щоб у мене був привід хоч би на якийсь час перестати думати про себе і подумати про іншу людину? Щоб зрозуміти, як це добре і радісно – допомогти комусь, а не похмуро чекати, коли ж допоможуть тобі?
Чи інша ситуація. Сталася природна катастрофа в сусідній країні. Народ цієї країни – не християни у своїй більшості, у наших держав дуже непрості стосунки. Найлегше сказати: вони язичники, вони нас не люблять – їх Бог покарав. Але хто ми такі, врешті-решт, щоб Господь через нас когось карав? Що зробили ми хорошого перед Ним? Власне кажучи, нічого.
“Не знаєте, якого ви духу, – каже нам Христос, – бо Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати” (Лк 9:55,56). Але через нещастя, що сталося з цілим народом, Господь дає нам шанс виявити себе людьми, виявити себе християнами, не ділячи людство на своїх і чужих – бо за всіх постраждав Христос. Ми можемо допомогти хоч би молитвою і хворому сусіду, і постраждалій сусідній країні. Тоді, можливо, Господь прихилить вухо до молитов про нас, які возносяться до Нього від імені тих, хто нас любить.
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)