“Ось ми йдемо до Єрусалима…”
(Мк. 10:32-45)
Читаючи Євангеліє, ми вже заздалегідь знаємо: воно – про Спасителя, про Месію, про Христа, про Сина Божого, про Боголюдину – про Бога. І для більшості читачів людська природа Ісуса відсовується на задній план, а на першому виявляється Його Божественна природа, яка проявляється в незвичайному народженні, у чудесах, у перемозі над смертю і вознесінні до Отця.
І не так вже багато місць ми можемо пригадати в Євангелії, де Ісус показаний передусім як людина. До їх числа відносять шлюб у Кані Галилейській (Ін. 2:1-11), де Ісуса дружньо покликали на сімейне свято. У цій же якості часто згадують воскресіння Лазаря – там, як ми пам’ятаємо, Ісус розплакався згадуючи померлого друга (див. Ін.11:35). Але цей євангельський епізод, як здається, набагато яскравіше і явніше відкриває нам людську драму Боголюдини.
Вслухаємося, учитаємося в ці рядки. “Покликавши знову дванадцятьох, Він почав їм говорити про те, що буде з Ним: ось ми йдемо до Єрусалима, і Син Людський виданий буде первосвященикам і книжникам, і осудять Його на смерть, і видадуть Його язичникам; і знущатимуться з Нього, і битимуть Його, і обплюють Його, і уб’ють Його; і на третій день воскресне” (Мк. 9:33,34).
Учитель говорить це учням, найближчим друзям, які розділяли з Ним усі тяготи життя бродячого проповідника. Що можна було почути від них у відповідь на ці слова? Вигуки горя, скорботи, нерозуміння; потім – розпитування, втіхи; потім – спроби щось придумати, щоб уникнути подібного перебігу подій. І все це дійсно бувало (див., наприклад, Мф. 16:21-23). Але що відбувається цього разу?
“Дай нам, – кажуть учні, друзі, – одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй” (Мк. 9:37). Тобто Він до них: “Я скоро помру”. Вони: “Ти помреш, гаразд, може, навіть і воскреснеш, але все це якось потім, а зараз це зовсім не важливо. А от що дійсно важливе, послухай: коли Ти нарешті запануєш, пообіцяй нам тоді сісти одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч”.
І коли ми читаємо це, то дуже гостро розуміємо: Ісус, Який постійно знаходився серед натовпу, був самотній. Його не розуміли ні родичі, ні друзі. Він, як і всі люди, відчував іноді потребу розкрити душу іншій людині – але не було поруч таких людей, які цілком би зрозуміли Його.
У схожому становищі хоч би раз у житті виявлялася, ймовірно, будь-яка людина: навколо тебе – хороші, добрі люди, але вони говорять абсолютно не те, вони не чують тебе, а їхні спроби утішити спричиняють лише ще більші душевні муки. І коли ми опинимося в такій ситуації, пам’ятатимемо: Христос пройшов і через це теж, і в нас немає права докоряти Йому в тому, що Він залишив нас.
Повернемося до Євангелія. У відповідь на дивне і абсолютно недоречне прохання апостолів Христос починає розтлумачувати їм, що може Він зробити і чого не може. Це чують інші десять – і починається загальне обурення: чим ці двоє краще за нас? – Картина абсолютно потворна! Учитель продовжує говорити, але чи чують Його апостоли? “Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох” (Мк. 10:45).
Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)