Слово “благовіщення” навряд чи потребує перекладу із слов’янської. Зрозуміло, що йдеться про якусь радісну вістку. А віруючим ясно – про яку саме.

Архангел Гавриїл сповіщає Діві Марії, що Їй належить народити Сина, Отцем Якого буде не людина, а Сам Господь: “Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим” (Лк. 1:35).

Діві Марії належало стати не лише Матір’ю Бога, Котрий утілився від Неї, але Матір’ю всього Нового Людства, усіх тих, хто увірує в Її Сина і слідуватиме за Ним.

Але ж будь-яка звістка має на увазі того, хто приносить і того, хто приймає. Гірко, якщо добра звістка не прозвучить. Але не менш гірко, якщо вона прозвучить, і не буде почута. І та звістка, те благовіщення, яке архангел Гавриїл приніс Діві Марії, Нею було не просто почуте, але правильно почуте.

А що означає “правильно” почути звернення до тебе Бога? Значить – відповісти. Оскільки Господь створив нас не безсловесними, а розумними істотами, наділеними вільною волею, Він і поводиться з нами відповідно. Не просто повеліває, не ставить перед фактом, а пропонує нам шлях, яким ми, якщо не хочемо, можемо і не йти.

Звичайно, це буде дуже гіркою помилкою, і Він попереджає про це, але залишає за нами право цю помилку зробити, повірити Йому чи не повірити.

Марія повірила. І тому, коли прийшла Вона до родички Своєї, Єлизавети, матері Іоанна Хрестителя, та пророчо, сповнившись Духа Святого, сказала Їй: “Блаженна ж Та, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа” (Лк. 1:45).

Причому передбачається віра не пасивна, а рішучість взяти участь у здійсненні волі Божої. Адже неважко уявити, як було єврейській дівчині в ті часи оголосити жениху і людям, що вона чекає на дитину. І як безглуздо звучали б усі спроби пояснити справжню причину вагітності.

“Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм” (Лк. 1:38), – відповіла Марія Гавриїлу, і саме в цей момент сталося зачаття в Її утробі життя нашого Спасителя. Не тоді, коли сповістив Їй архангел волю Божу, а коли Вона відповіла на це вірою, послухом, рішучістю присвятити Своє життя здійсненню Божественного задуму.

У цю, повторимо, мить почалося життя Спасителя, але не лише Його. Адже спасіння наше в тому, щоб Його життя стало нашим, а наше – Його. Виходить, і наше з вами життя, справжнє життя, вічне життя, почалось у ту мить, коли Одна з нас, найчистіша, найкраща, вимовила: “Я – раба Господня“.

Втім, не так усе просто і однозначно. Нове життя приходить до тих, хто не лише зміг розчути благу звістку і відгукнутися на неї радісним серцем. І навіть якщо ми вслід за Богородицею сповідуємо себе “рабами Господніми”, це ще не все. “Душі прекрасні пориви” дійсно прекрасні, але чи завжди вдається зберегти вірність цим поривам?

Нещодавно ми святкували Вхід Господній в Єрусалим. Цього дня багато хто з нас стояв у храмі з гілочками верби, зображуючи жителів Єрусалиму, що зустрічали Господа з пальмовим віттям, коли Він входив у місто після дива Лазаревого воскресіння. Тоді здавалося, питання про те, хто Він, було остаточно вирішеним.

Людина, яка зробила таке, звичайно ж, і є тим Царем, Христом, упродовж багатьох віків очікуваним Ізраїлем.

Вхід Господній в Єрусалим, Педро Оретнте

Тріумфують щасливі ізраїльтяни, тріумфуємо і ми разом з ними. Цього дня кожен православний храм стає Єрусалимом. Та що храм, кожне православне серце – духовний Єрусалим.

Тут Його зустріли квітами, пальмовим віттям, вигуками “Осанна!”, тут же і розіпнуть через кілька днів. Як усе це нагадує те, що відбувається в наших серцях! Як часто радісна рішучість служити Йому і тільки Йому змінюється охолодженням, байдужістю, а там вже і до прямої зради недалеко.

Про все це, про байдужість і про зраду, про невдячність і жорстокість, ми згадуємо на Страсному тижні, що починається відразу ж після Вербної неділі. Хто з нас осмілиться сказати про себе, що в муках і смерті Господній він абсолютно не винен? Лише духовно сліпа людина.

За що був розіп’ятий Ісус Христос? Найпростіша і найкоротша відповідь: “Ні за що, бо не було на Ньому жодної провини”. Це і так, і не так. Величезна, нескінченна провина була на Ньому. І розіп’ятий був Він за важкі, незліченні гріхи і злочини. От тільки не за Свої злочини, а за наші з вами, дорогі браття і сестри.

Про це за декілька століть з незвичайною точністю передбачав пророк Ісая: “Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас” (Іс. 53:5,6).

Земне життя Сина Божого почалося з Благовіщення і завершилося на Голгофі. За кілька днів до смерті, в’їжджаючи в Єрусалим, Господь пережив найбільший тріумф. Так здавалося оточенню, але Сам Він у цю мить плакав, і зовсім не від радості.

Він знав ціну всім цим людським захопленням. Знав, яка мука, яка ганьба чекають на Нього попереду. Але через ці хресні муки, через цю ганебну, за людськими мірками, смерть увійшов Він у справжню славу, здійснив остаточну перемогу над злом і смертю. Амінь.

Автор: протоієрей Ігор Гагарін

Усе по темі: Благовіщення Пресвятої Богородиці