Зараз ми згадуємо Хрест Господній. Згадують його щодня і ті, хто упокорено, без докорів, покірливо несе свій хрест – несе із сльозами, але терпляче, з любов’ю і вірою в Бога. Знаєш, як це важко – нести свій хрест і при цьому любити Христа? Це найважче – нести хрест і казати при цьому: «Господи, я люблю Тебе!» А Він відповідає: «Я теж люблю тебе». І при цьому дає тобі хрест.

Ти запитуєш: «Господи, як же так? Хіба це любов? Ти не боїшся, що я можу не витримати і перестану любити Тебе? Що почну ремствувати? Що втрачу віру і відійду від Тебе? Чому Ти такий жорстокий зі мною?» А Господь відповідає: «Я б з легкістю міг утримати тебе поряд із Собою оманливими благами і ласкою, але Я хочу, щоб ти був зі Мною по-справжньому. Я хочу врятувати тебе, дитя Моє. І оскільки іншого шляху до твого спасіння немає, я даю тобі цей хрест. Даю, бо люблю тебе».

Як же навчитися бачити Божу любов через страждання? Як прочитати очима, повними сліз, слова любові, які каже нам Господь?

Ми звикли до того, що, якщо нас люблять, то роблять нам щось приємне – наприклад, дарують коробку цукерок або запрошують у гості. Такі дії для нас є показниками любові. «Велике дякую, – радісно дякуємо ми у відповідь. – Як приємно!» Але ми не в змозі зрозуміти, що Господь усіх нас любить, коли бачимо людські страждання – у лікарнях, притулках, на кладовищі, серед розчарувань і зради. Як зрозуміти, що Бог любить нас, незважаючи на всі страждання, які Він нам посилає? Він «розпинає» нас і при цьому каже, що любить – як можна цьому повірити, якщо Господь поводиться так дивно?

Особливо дивує нас «байдужість» Бога, адже Він, як нам здається, зовсім не чує наших стогонів, криків, скарг, сліз, нарікань і погроз (так, погроз!). Ви колись погрожували Богові? Сварилися з Ним? Не поспішайте засуджувати мене – ще пророк Давид робив це, кажучи: «Доки, Господи, забуватимеш мене до кінця? Доки відвертатимеш лице Твоє від мене?» (Пс. 12:1); «Боже, Боже мій! [Зглянься на мене!] Нащо Ти покинув мене? Далекі від спасіння мого слова плачу мого. Боже мій, взиваю вдень – і Ти не чуєш; вночі – і нема мені спокою» (Пс. 21:2,3); «Бо стріли Твої пройняли мене, і утвердив єси на мені руку Твою. Нема зцілення у плоті моїй від лиця гніву Твого, нема спокою в костях моїх від лиця гріхів моїх» (Пс. 37:3,4).

Отже, пророк Давид скаржився Богові! Скаржимося Йому і ми, а Він дивиться на нас і каже: «Діти мої, іншого шляху немає! Я не суворий, не злий і не жорстокий з вами. Я – Істина, Я – Спаситель світу. Прийдіть до Мене, подивіться на ті місця, де Я жив, пройдіть дорогами, якими Я ходив; і підніміться на гору, на яку піднявся Я, – підніміться на Голгофу! Підніміться і вкладіть ваші руки в Мої рани». – «В які рани?» – «Вкладіть руки в отвір на тому місці, де був вбитий Чесний Хрест (хто був в Єрусалимі, в Храмі Гробу Господнього, знає це місце на Голгофі). Вкладіть – і подумайте, згадайте; уявіть собі те, що тут відбувалося, і якщо можливо, уявіть собі ті хвилини, коли Я зазнавав страждання, кричав, плакав і казав: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46).

І Я казав це, будучи безневинним, безгрішним, непорочним, беззлобним Агнцем Божим. У Мене не було жодного гріха чи вади. І пам’ятаєте, що в ту хвилину Я почув у відповідь з Небес? Нічого. Мовчання. Бог відповів на Мою молитву мовчанням, – каже нам Ісус Христос. – Я продовжував відчувати біль. Моє Тіло обливалося святою кров’ю, яка забарвила Голгофу в яскраво-червоний колір, а Мій Отець залишив Мене, щоб Я – безневинний і безгрішний – пройшов на Хресті увесь шлях болю і страждань».

Іншого шляху немає. І ми страждатимемо. Зрозумійте – тільки таким чином може змиритися наше «я». І тільки так можна побачити Бога. Наша душа освятиться прекрасним, істинним світлом. У нас оживе усе найкраще, що ми маємо. Але для того, щоб це сталося, спочатку необхідно, щоб у нас померло все гріховне, брехливе, суєтне, егоїстичне, пристрасне, тлінне, – усе, що має зникнути, перш ніж оживе справжнє, істинне. І іншого шляху тут немає. Лише один – Хресний шлях.

Але незрозуміло: як же навчитися нести свій хрест? Як не чинити опір, не намагатися зійти з нього – з хреста, на який возніс нас Господь? Адже це велика честь, учать святі, коли Він піднімає нас на Свій Хрест. Вручаючи людині хрест, Господь тим самим запрошує її розділити з Ним престол Своєї слави.

Що написане на Хресті Господньому? «І.Н.Ц.І». – «Ісус Назарянин Цар Іудейський». Проте існує традиція зображувати на Хресті інший напис: «Цар світу», або «Цар слави». Як же так? Хіба Розіпнутий може бути Царем слави? Де ж Його престол? Де Його слуги? Де багатства, скарби, велич? Де Його слава?

Перед нами – скривавлена Людина, страчена ганебною стратою. Але Господь каже: «От Моя слава. Моя слава – це Хрест. І Мені радісно бачити твою любов до Мене – що страждає на Хресті. Така віра прекрасна – віра в Бога розіпнутого, скривавленого і вмираючого. Зараз Я не йду по воді; не творю чудес перед людьми, не привертаю їх до Себе так, що вони ходять за Мною голодними до самого вечора; не преображаюся в сяйві на Фаворі. Зараз ти бачиш Мене спотвореним від ударів, ляпасів і батогів, і продовжуєш любити Мене, кажучи: «Спаситель мій, Любов моя«». Ти кажеш це Мені, розіпнутому на Хресті».

От що каже нам Господь, і усе це наповнено величчю і красою. Віра в Розіпнутого Христа змінила світ. Ти замислювався колись над цим? Чи зрозумів? Те, що християнство охопило весь світ, те, що віра в Христа поширилася по Всесвіту, з 33-го року по Р. Х., – це почалося з Голгофи. Не із земної слави, не з хвалебних гімнів, не з дивних чудес і знамень, а з Розп’яття Христа, Який на Хресті переміг смерть, після чого сталося Воскресіння. Таким чином Бог показав усім нам єдиний шлях до спасіння.

Немає іншого шляху. Немає іншого способу врятуватися, отримати позбавлення, освятитися, щоб насолодилася душа і лагідніло серце. Тільки через прибивання до Хреста, через ці удари – по руках, ногах, голові.

Пригадайте: коли вам доводилося чути по телефону звістку про смерть близьких людей, або коли вам повідомляли в лікарні, що ваша кохана людина померла, – що ви відчували в той момент? Неначе серце пронизує величезний цвях, і воно починає кровоточити. Воно кровоточить досі – пам’ятаєте, коли ми виходили з храму, одна жінка сказала мені: «Я втратила сина два роки тому?» І в ту ж хвилину очі в неї наповнилися сльозами, неначе її син помер не два роки тому, а щойно. Чи це не Хрест? Чи це не рани від цвяхів? І відповіді на крик «Для чого?..» ні. Є тільки сльози – сльози надії і віри.

Логіки в хресних стражданнях також немає. Є Божа логіка – логіка віри, надії, упокорення, логіка дива. І єдине, що нам залишається, – це підкорятися. Не з якихось раболіпних почуттів, ні. Просто нічого іншого ми тут зробити не можемо. Так, можна кричати, плакати, ганьбити, сперечатися, бунтувати, відкидати, зрікатися – але це не приведе до спасіння. Навпаки: чим більше ми чинимо опір, тим болючіше нам стає. І цей біль не просто посилюється: він ні до чого не призводить. У результаті людина починає божеволіти і отримує ще один, додатковий хрест, який навряд чи може врятувати.

Це станеться, якщо не змиритися на хресті, який посилає Бог. Якщо не поглянути на свій хрест з упокоренням і не сказати: «Господи, Ти знаєш, а я не знаю, мені не під силу зрозуміти це». Не під силу – значить, власними силами не осягнути сенсу, який несе в собі хрест; не зрозуміти і не усвідомити цього, не проаналізувати. Інакше можна з’їхати з глузду. Але оскільки зрозуміти це неможливо, значить, тут криється таємниця. І це таємниця страждання кожної людини.

Тому, коли ми бачимо, як хтось страждає, не треба починати шукати цьому пояснень і казати: «Це тому, що Господь хотів для нього того і того. Ми знаємо, що все по волі Божій». Коли страждання приходить до нас, ми забуваємо про всі міркування. А про інших говорити легко – ніби ми і справді знаємо волю Божу і Його промисел. Ні.

Я дуже добре запам’ятав те, що сказав митрополит Месогійський Микола, коли впав літак і загинула безліч людей. Він приїхав зустрітися з родичами загиблих, а після цього журналісти запитали його:

– Що ви їм сказали? Напевно, якісь дивні, важливі слова? Поділиться з нами!

На що митрополит відповів:

– Я прийшов до цих людей не для того, щоб щось сказати.

Коли ми бачимо, що хтось страждає, несучи свій хрест, не треба говорити. Не треба намагатися давати якісь богословські чи філософські пояснення і просторікувато міркувати, вражаючи всіх красою своїх думок.

Але що ж тоді робити? Плакати. Плакати разом з цими людьми, співчуваючи їм. Обійняти, поцілувати і помовчати разом. Бо хіба можна тут щось сказати?

Що взагалі можна сказати побачивши страждання? Побачивши Хрест? Якби ми виявилися перед Хрестом Господнім, хіба нам спало на думку щось говорити? Ні. Нам залишається робити тільки те, що робили Пресвята Богородиця, Іоанн Богослов і все ті, хто любив Господа. А що вони робили? Вони плакали. Плакали і не розуміли, жахалися, страждали і благоговіли.

Це дивно та унікально, друзі. Тільки знаходячись у Церкві, можна відчувати таке – коли одночасно із стражданням і болем побачивши Господа на Хресті з’являється надія і віра. Дивлячись на Його Хрест, ми згадуємо про свій хрест і плачемо, тужимо, але кажемо при цьому: «Господи, не дивлячись ні на що, я вірю в Тебе і знаю, що все буде добре, бо Ти воскрес і я теж перемагаю смерть через свої страждання. І я знаю, що через хрест обов’язково отримаю від Тебе нагороду».

Це і є жива віра в Бога, а не просто повторення рядків із Символу віри: «Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя». Ми читаємо ці слова, і все одно тривожимося, турбуємося. А як можна, вимовивши Символ віри, продовжувати боятися? Ми щодня читаємо цю молитву, і можна сказати, що знаємо «теорію» напам’ять. Але справжня віра – це коли ти страждаєш, тобі боляче, але при цьому ти не втрачаєш надії, не боїшся і не перестаєш славити Бога, кажучи: «Бачу Тебе розіпнутим, але поклоняюся і служу Тобі».

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)