Хресна логіка любові

Чому Ісус воскресив Лазаря? За його високі духовні якості, за те, що знав, що згодом Лазар стане, як свідчить передання, єпископом, одним із стовпів Церкви?..

Ні, усе набагато простіше – і глибше, по-Божому і по-людськи.

Воскресив, не міг не забрати його в смерті і тління, бо Лазар був Його другом, Ісус любив його. Так свідчить Євангеліє від Іоанна.

Розділи того ж Євангелія, присвячені останній бесіді Господа з учнями, неможливо читати спокійно.

Натхненно, на останньому найвищому градусі, палко, знову і знову, наполегливо – одне і те ж, про одне і те ж: Я і Отець – одне, і ви – в Нас, ми разом, ми єдині, ви вже не учні, але друзі Мої. Молитва Отцю про них. Про малих цих (чи міг Він не знати їх людські гріхи і неміч, чи міг не знати, що – прийде мить, і заклякнуть, і убояться, і розгубляться? – Євангеліє свідчить: знав, усе знав, але, проте, любив до смерті) – молитва, яку ми так звично називаємо «первосвященицькою», багато так автоматично і уявляють, ніби, просто це так священик повинен, за статутом, молитися про парафіян, – яке там, це слова такої самовідданої любові, такої вдячності і такого тріумфування: «І Я відкрив їм ім’я Твоє і відкрию, щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них» (Ін. 17:26)!

Як часто в гармидері церковних буднів, у пануючій різноманітній злості дня, насилу утримуючи під натиском вітрів миттєвості орієнтири, де в нас верх, де низ, де право, де ліво, ми, християни, члени Його Церкви, забуваємо ось про це просте: основа Церкви – любов, по ній дізнаватимуться, що ми – Його учні.

Так, догмати, канони, таїнства – усе це важливо, але все це має сенс, тільки якщо є ця любов. Усі зусилля нечистого духу, що воює як окремо проти всякої християнської душі, так і проти співтовариства вірних у цілому, спрямовані саме на це – погасити Дух через зубожіння любові.

І коли ми у Велику П’ятницю стоїмо в храмі перед розп’яттям і слухаємо похоронний спів, не даремно відчуваємо тугу і порожнечу усередині, не даремно соромимося підняти очі на Розіп’ятого: згадуємо любов, якою ми заподіяли біль, завдали шкоди, – своїм егоїзмом, байдужістю, неувагою, багатьма нашими гріхами. Любов до ближнього – не до «взагалі» ближнього, не до «людства», а до ближнього, який поруч: чоловік, дружина, діти, друг, подруга, теща, бабуся, хіба мало хто ще. Саме в цій любові зароджується і росте і любов до Бога, та, яку ми так часто декларуємо і проповіддю про яку так навчилися уражати малих цих, про яких сказано: що зробили для них – то зробили Мені (див. Мф. 25:40).

Любов до найближчих, любов жертовна настільки, що віддає усе, що має, любов, що неминуче страждає і вмирає за тих, кого любить, і що не може тим самим не перемогти смерть. Особисті, кровні стосунки любові, її пристрасність, її ревнощі (от Він, Бог-ревнитель, що так часто вражає Своєю лютою поведінкою нас, хто читає Старий Завіт!), світло цієї любові, неминуче, услід за обраним колом найближчих любимих, просвічує і животворить далі і далі, усі племена і мови, увесь всесвіт. Саме це мав на увазі Оріген, коли сказав: «Церква Христова народжена на Голгофі витіканням крові і води».

Автор: священик Сергій Круглов

Усе по темі: Велика п’ятниця