Якщо люди приносять нам страждання – це Божі люди. Адже біль – це знак, яким відмічає нас Бог. Біль – це Божий дотик до нашого серця. Тому і існують страждання.

Людина може не ходити до церкви і не сповідуватися, але її перший діалог з Богом вже відбувся – через страждання. Цей біль – привід прийти до Бога.

Немає такої людини, у якої немає скорботи, яка живе без болю. Тому не переживай за тих, хто доки не в Церкві. Не хвилюйся – вони прийдуть. Нам про себе треба турбуватися. Чи дійсно ми – церковні люди?

«Ну, Ви, звичайно, церковна людина, – скаже мені будь-хто. – Ви ж священик. Якщо Ви не церковний, то тоді хто?» Так, зовні я церковна людина, але всередині? Чи є ми з тобою у своїй душі церковними людьми? Так, ми ходимо в храм, скромно одягаємося, дотримуємо пости, читаємо молитви, знаємо службу і т. д. Добре, що ми робимо все це, але наше внутрішнє життя також має бути богоугодним.

Одна жінка сказала мені: «Отче, помоліться, мої діти – нецерковні. Син одружився і не ходить до церкви!» – «Не хвилюйся, – відповів я, – прийде і його час, тільки ти не знаєш, коли. Його час настане тоді, коли цього захоче Бог, а не ти».

Ти бажаєш святого життя всім людям; а хтось, можливо, хоче, щоб усі потрапили в рай. І це зовсім не погано, це богоугодне. Але Господь каже нам: «У Мене – Свій ритм, Свій час, Свої способи, Свій план. І Я чекаю».

Так і цій матері слід навчитися чекати. Прийде час, і її дитя навернеться до Бога. «Правда? – запитує вона. – Як це можливо?» Не хвилюйся. Думаєш, життя не приготувало йому ляпасу? Але цей ляпас не буде покаранням. Це буде привід – якась подія, розчарування…

Думаєш, твій син не розчарується в людях? Прийде час – і йому спричинять біль, прикрість, страждання, він відчує себе покинутим. Якась людина абсолютно несподівано скаже йому щось жахливе, а люди, яким він до цього допомагав, почнуть зневажати його.

І коли в цей момент йому знадобиться допомога і підтримка, думаєш, він не знайде Бога? До кого ще він зможе звернутися зі своїм болем, своєю тривогою, як не до Бога? Не до мене, не до тебе. Ми – люди. Ми не рятуємо інших людей, ми самі потребуємо спасіння від Бога.

Тому не хвилюйся ні про кого, а молися про всіх і у своїх молитвах довіряйся Божественному Плану. Кажи: «Господи, я ввіряю все Твоїй Божественній Любові. Я тужу про цей світ, про людей, про свою дитину – сина, дочку». Ти – людина. Як же можна не тужити, якщо в когось щось погано?

Твій син занурився в буддизм. А хтось захопився східними релігіями. Або магією, або сатанізмом, або якоюсь єрессю. І ми тужимо. Ми не можемо тут залишатися байдужими, бездушними. За словами апостола Павла, ми плачемо і тужимо (2Кор. 1:6,7), але не як ті, у кого немає надії.

У нас є надія. Ми проливаємо сльози, але з надією. Ми відчуваємо біль, але з Христом, Який дає нам велику надію. Ми кажемо: «Господи, я вірю, що Ти зробиш все краще за всіх! Ти – Бог».

Скажу тобі і ще дещо. Старець Паїсій називав благою тривогою те, що відчуває людина, коли починає тривожитися про своє спасіння і про спасіння інших людей. Але якщо турбуватися про це більше, ніж треба, то це вже буде не блага, а надмірна тривога. Ми доходимо до межі і починаємо впадати у відчай, паніку, меланхолію, стан безнадійності. Це вже недобре. Це – не скорбота за Богом.

Зрозуміло, святі любили людей і плакали про них. Коли вони бачили людські гріхи, людську жорстокість, то їх душа починала тужити, і вони казали: «Господи, невже стільки людей отримають засудження на вічні муки? Невже стількох людей Ти відправиш до пекла?»

Святі тужили, плакали, страждали. Але зрештою вони всі довіряли Богові. Бо інакше, якщо людина, приміром, не в змозі спокійно довірити Господу своєї дитини, а продовжує тривожитися і турбуватися, знаєш, що виходить? Фактично ми починаємо критикувати і засуджувати Бога.

Ти заперечиш мені: «Що Ви таке кажете, як я можу засуджувати Господа? Я люблю Його!» – «Любиш?» – «Так!» Так, але коли у твоє життя приходить відчай і тебе охоплює тривога про рідних і близьких, ти перестаєш довіряти Богові і немов кажеш Йому: «Господи, Ти не умієш управляти світом! Давай я скажу Тобі, як слід вчинити! Ти не знаєш, а я знаю. Отже, зроби за місяць мою дитину такою, якою я хочу її бачити. Нехай вона почне ходити в церкву, сповідуватися, слухатися священика. Господи, зроби її такою, як мені хочеться! Ти не знаєш, що робити, – давай, я підкажу Тобі!».

Чи не здаються тобі мої слова дивними? Чи не здається тобі, що сказане мною звучить не дуже добре? «Хіба можна казати Богові таке?» – спитаєшся ти. Проте ти кажеш Йому саме це.

Гніваючись, ти фактично критикуєш Бога, кажучи Йому: «Ти поганий володар світу. Ти неправильно управляєш нашим життям і Всесвітом». Ми починаємо судити Бога і думати про Нього так, як ніби Він нічого не може. Хіба це не гріх? Не богохульство? Адже саме це поселяється в нашій душі, коли в нас немає спокою і довіри Богові.

Внутрішній спокій – це краща проповідь. Хочеш стати місіонером – передусім, заспокойся. Кращий приклад, який ти можеш показати, – це бути спокійним у своїх діях. Тихим, мирним і спокійним.

Навіть якщо світ навколо рушиться, навіть якщо все летить шкереберть – ти дивишся на все це і кажеш про себе: «Господи, а десь в усьому цьому – Ти. Десь поруч – Ти». Зрозуміло, ми бачимо все, що відбувається навколо, але…

Я зрозумів це, коли дивився по телевізору репортаж про землетрус у Китаї, коли загинули сотні людей, зокрема і діти. У якийсь момент я відвернувся від екрану, бо бачити це було занадто важко, але раптом мені спала думка: «Чи є Бог посеред цього землетрусу?» Так, є. «Але де ж Ти, Боже мій? Де Ти – у цьому диму, у цьому пилі, серед дитячих трупів?»

Бог був там. І я сказав собі: «Що я хочу зараз зробити? Чого хоче мій егоїзм?» Він хоче вилізти назовні і сказати Богові: «Що Ти робиш?»

– А ти що зараз  робиш? – відповість мені Бог. – Ти молишся? Сидиш, перемикаєш канали, дивишся, що відбувається на Євробаченні. Хіба не це ти робиш зараз? А що ще ти зробив? Я – зробив. Я прийшов на землю, Я розіпнувся. Я спостерігаю за тим, як живуть люди, Я спостерігаю за тобою. Я допомагаю тобі, зміцнюю тебе. І Я хочу, щоб ти пішов за Мною. Я говорив з тобою про багато що. І говорив тобі, якщо ти не послухаєш Мене, то сама природа повстане проти тебе. Душі, що покинули зараз ці позбавлені життя тіла, зараз перебувають у блаженстві. Вони в раю. А чого хочеш ти, коли критикуєш Мене? Кого ти засуджуєш? Бога?

От що спало мені на думку в той момент.

Якщо у своєму житті ти навчишся цілком довіряти Богові, то зрозумієш, що Бог не приймає критики. І що Він не злий. Це ми засуджуємо Його. Це ми, засудивши, віддали Його на розп’яття, на хрест! Але Бог – не Та Особа, Яку ми можемо судити і засуджувати.

Він – Той, Кому ми повинні довіряти і поклонятися. Той, перед Ким ми повинні залишити свою убогу логіку і нікчемний розум, настільки обмежений, що з нашої пам’яті зникає все підряд.

І Бог, бачачи нашу забудькуватість, каже нам:

– Ти, той, хто не пам’ятає, що їв учора, тепер хочеш судити Бога, правлячого світом? Я пам’ятаю все. І можу прямо зараз перерахувати помилки людей за всю історію людства – зокрема і твої помилки. Я знаю про твої помилки і про твій біль. Я знаю усе.

Отже, справжня проповідь – це та, яка виходить з вуст спокійного місіонера. Справжній проповідник може навіть не знати, що таке місія, але він здійснює її іншим способом – своїм повсякденним життям: мовчанням, найпростішими словами, звичайним вітанням з посмішкою. Усім.

Це прекрасно – бути Христовим місіонером, не маючи при цьому офіційного звання «місіонер». При цьому, служіння деяких проповідників особливе благословенне – тих, хто вирушає в далекі країни (наприклад, в Африку). Інші залишаються удома. Але можна бути місіонером, навіть якщо ти прикутий до ліжка.

От ти кажеш, що не можеш виховувати своїх дітей. А хіба це – не місія? Я, прочитавши твого листа, вважаю, що так. При цьому, ти навіть не підозрюєш, що твоє служіння – священне.

Бо, роблячи свою справу в сім’ї, ти тим самим кажеш усім людям: «Сенс життя – не в тому, щоб зовні все було гаразд, або щоб бігати у різних справах, або щоб бути здоровим; сенс життя – у тому, щоб зрозуміти своє призначення, пізнати мету, яку ставить перед тобою Творець.

Сенс життя – в прославлянні Бога і у віддзеркаленні Божої Радості і Слави. Якщо цього не робити, то все інше втрачає сенс».

Отже, ти теж місіонер. Ти несеш місіонерське служіння, проявляючи терпіння стосовно свого чоловіка і своєї дитини, переживаючи при цьому якісь труднощі. Хіба це не проповідь? Адже всі твої родичі дивляться на тебе і кажуть: «Як вона витримує! У неї такий дратівливий чоловік, як вона виносить його? Бачили, що було вчора? Він ударив її! А вона терпить». І всі сусіди (можливо, набагато менш терплячі) знають про це.

А зараз, коли я кажу це, про твоє таємне і мовчазне страждання дізнається весь світ.

Часто Господь називає речі зовсім іншими іменами – не такими, якими називаємо їх ми. І твоя поведінка – це місія.

Тому Ісаак Сирин каже про те, що більшу цінність перед Богом має не той, хто воскрешає мертвих і навертає в християнство цілі міста, а той, хто мовчки стоїть у своєму кутку і воскрешає своє померле «я».

Це – велика проповідь, велика справа.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)