Куди піти, раз у Церкві суцільні вади та обман

Від Бога неможливо втекти. Неможливо порвати з Тим, Хто створив тебе, бо твоя душа прагне до Нього. Тому люди, які живуть без Бога, в якийсь момент починають почувати себе самотніми, або спустошеними, або їх починають долати різні спокуси, диявол влаштовує їм підступи, або вони починають постійно тривожитися, переживати, винити себе в чомусь, і от вже незрозуміло, як бути з усім цим, куди піти, кому розповісти.

Куди піти, раз у Церкві суцільні скандали, вади і обман? Так, усе це є, відбувається постійно, але хіба це – Церква?

Хіба Церква – це скандали? Тобто не Христос, не Святе Причастя, не Таїнства, не відпущення гріхів – а скандали? У Церкві Бог торкається до наших сердець. Церква – це Христос. А не скандали.

Скажу більше: я – перший, хто не втілює в життя ті слова, що нам каже Церква. Я і ще деякі священики. Одна людина так мені і сказала: «Не хвилюйся, Церкву неможливо знищити. Адже якби таке могло статися, це давно зробили б ті, хто в Церкві. Люди, що становлять Церкву, очолюють її тут, на землі – тобто клірики. Вони б знищили Церкву – своїм способом життя».

Ну а раз досі ми, священики, не змогли цього зробити, значить, Церква – не людський організм. Багато що в ній – від Бога, і тому вона жодним чином не може зникнути. А якщо міркувати логічно, якщо брати до уваги тільки всі ці скандали, перипетії – і економічного, і морального порядку, – то, звичайно, від Церкви вже давно нічого б не залишилося. Як же так? Чому ж вона досі існує? Бо її неможливо перемогти. Церква – це Христос.

Я можу потрапити до в’язниці за якийсь злочин, можу померти хоч завтра, але Церква залишиться. Помреш ти, помруть усі, хто сьогодні ганьбить Церкву, усі ці журналісти та інші «критики», але Церква буде і через рік, і через два роки – доки буде життя на землі, буде і Церква. Як співається на Різдво Христове – «Різдво Твоє, Христе Боже наш, звістило світові світло розуму». Що б у цьому світі не відбувалося. Це – Христос, це – Церква. Усе інше минає і йде.

А ті, хто сьогодні критикує Церкву, не бачать справжньої Церкви, яка є Христос. І тому ніколи не зможуть боротися із справжньою Церквою – бо просто не знають її. Те, що вони бачать, – земна, людська складова Церкви. Якщо, наприклад, мене впіймають на крадіжці свічок з церковної крамниці і почнуть говорити про це – які висновки можна буде зробити? Що Христос не існує? Що Христос нікого не рятує? Що Христос не є істина? Як можна плутати такі речі, як можна так підміняти одне іншим.

Ми ганьбимо Церкву, а потім не розуміємо

Якось я сказав одній людині, яка почала говорити зі мною про черговий церковний скандал:

– Усе це я знаю краще за тебе!

– Так, але ти уявляєш, що натворив цей священик (чи парафіянин, або чернець)!.

Я сказав йому, що знаю куди більше за нього. І вам теж це повторити? Хіба це для нас головне – сказати один одному, хто що знає?

Якщо постійно, із задоволенням і радістю повторювати: «Уявляєте, у Церкві твориться таке і таке!» – значить, саме в цьому людина бачить сенс життя. І вважає, що правильно робить, не йдучи в церкву і согрішаючи разом з такими ж, як вона. Нічого страшного.

Не намагайся втекти від Бога і виправдатися. Так, я, священик, скоїв якийсь гріх, накоїв щось, – і тепер це не дає тобі спокою? Але скільки б ти не твердив, що Церква – погана, а священики – погані, маючи на увазі, що сама ти хороша людина, – у глибині душі ти знаєш, що це неправда.

Ти виставляєш на глум себе, увесь Божий народ, не даючи людям відчути зв’язок з Богом, відрізуєш шлях до упокорювання. Упокорювання немає, а велике нахабство – є. Ми готові все зрівняти із землею, про Бога говоримо, як про… Ікону Христа знімаємо із стіни так, ніби це портрет якоїсь випадкової людини. «Нам не потрібен Христос! – каже один. – У нас є Платон!» – «Не потрібно Платона, – каже інший. – У нас є Будда!»

За кого ж ми після цього приймаємо Христа? Наші предки, приходячи на нове місце, передусім зводили храм, а потім вже будували собі житло. Храм – щоб служити Богові, отримувати Його благословення. І імена Господа та Пресвятої Богородиці вимовлялися в нас з трепетом і сердечним хвилюванням.

А зараз нам все одно. Ми ганьбимо, лаємо, висміюємо, розповідаємо про Церкву анекдоти, а потім не розуміємо: «Чому Бог допускає все це? Чому наші діти помирають, чому?» Школярі поверталися додому з екскурсії, автобус перекинувся, усі загинули – і починаються розмови. Багато говоримо, вважаємо себе отакими знавцями, – а нічого не знаємо. Взагалі нічого. А чого тільки не розповідають діти на сповіді – не мені, іншим священикам.

Я не порушую таємницю сповіді, не називаю конкретних імен – але знали б ви, що твориться під час цих шкільних поїздок! Школяр, надивившись телевізора, вже заздалегідь знає, чим займатиметься під час поїздки. Він знає прекрасно, що їде не дивитися пам’ятки, а розважатися. Поїздка триває п’ять днів, батьків поруч не буде – і от один запасається сигаретами, другий – сильнішими речовинами, третій купує алкоголь, четвертий бере із собою дорослі фільми і ще дещо, для дозвілля в номерах готелю.

Дуже мало їх цікавлять пам’ятки Родоса, Корфу, Лефкади. Вони їдуть не для того, щоб дивитися гори, острови – вони їдуть для іншого. І Господь знає все це, Він знає, що на душі в кожної дитини, у кожного учителя. А ми, ледве почувши про автокатастрофу, нещасний випадок, тут же починаємо сперечатися з Богом – «Як же так? Як Ти можеш? Невже Тобі не шкода цих дітей? Де Ти був у цей час?»

А звідки ми знаємо, що відбувалося в цій поїздці? Звідки нам знати, чому Бог попускає те чи інше? Хто ми такі? Хто ми такі, щоб так говорити про Бога? Господь має запитувати, коли ти хочеш померти – сьогодні чи завтра? Так, а інакше Він не милостивий. Що ж означає для нас милосердя Боже? Виконання наших бажань? І якщо цього не відбувається, значить, Бог не послідовний у Своїх діях? Тобто ми краще знаємо, що Господь має робити, ніж Він Сам. Так-так, саме так. Подумайте самі. Саме такий сенс несуть у собі наші слова: «Господи, ми знаємо, що Тобі робити. А Ти – не знаєш».

– Дитя моє, – скаже у відповідь Господь. – Не говори про те, чого не розумієш. Я забрав цього хлопчика, бо знав: попереду в нього багато гріхів. Я врятував його. Я забрав його так рано, щоб злість і жорстокість цього світу не встигли спотворити його безневинну душу. Якби він продовжував жити, то натворив би такого, про що ти і гадки не маєш. А Я, Бог, знаю.

– Так, але це моя дитина!

– Так, Я знаю, і тому не засуджую тебе за твої сльози, страждання і біль. Ти – людина. Але не суди про Мої дії.

Автор: архімандрит Андрій (Конанос)