Якою мовою говорить Бог?
Є мови людські. Є мови ангельські. І є мова, якою спілкуються між собою Особи Трійці.
Про мови ангельські написано в апостола Павла: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю…» (1Кор 13:1). З апостольських слів ми дізнаємося, що мова духовних істот не лише є, але якось доступна людині.
З Євангелія ми дізнаємося те, що людині не лише доступна мова Божа, але і сенс бесіди всередині Трійці. У ньому достатньо багато місць, в яких Син Божий звертається до Отця і Отець відповідає Синові.
Апостол Павло ще писав, що духовна людина може судити про все, а про неї судити ніхто не може. Так відбувається, бо для того, щоб розбиратися в духовній сфері, треба мати досвід життя в Богу. А життя в Богу для нас велика рідкість.
Звичайний сучасний християнин майже не живе в Богу. Звичайний християнин живе своїм життям, зрідка згадуючи про Бога впродовж дня. І значна частина сказаного Христом нам недоступна, тому більшу частину свого життя ми проводимо поза Богом.
Є місця в Євангелії більш-менш зрозумілі для нас. Наприклад, була хвора людина. Вона попросила Бога про здоров’я і Бог дав їй це.
Усе просто: попросив – дав. Дав-узяв. Усе по-людськи наочно і доступно. Де немає дав-узяв, набагато важче. А де предмет бесіди лежить у площині чужій нашим світським інтересам, зовсім нічого не зрозуміло.
Такими місцями, наприклад, є читання на Пасху, що відкриваються словами апостола Іоанна про те, що на початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було – Бог.
Ще важчим є розуміння євангельського уривка, в якому Христос, розмовляючи з Богом-Отцем розповідає про Славу Божу: «Після цих слів Ісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе; як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне» (Ін. 17:1,2).
Що означають слова «Прославити Бога»: Син прославив Отця, а Отець прославить Сина?
Чи мова Христа про нас: «Я за них благаю, – не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них» (Ін. 17:9,10).
Що означає наше, людське прославляння Бога?
Невже Богові потрібна наша слава? Невже Він ревнує про те, що ми раптом не віддамо Йому честь? Невже в цьому обміні славою міститься сенс місії Христової?
Нерозуміння походить від термінології. Бо є земна слава і слава Божа. Є земне життя і життя в Богу. Життя життям, але воно настільки різне, що люди, які живуть по плоті, нічого не розуміють не лише в небесному житті, але навіть одні і ті ж слова в нас означають різні речі.
Земна слава – це прийняття честі.
Земна слава – це слава, наприклад, кіноактора чи політика.
Земна слава – це навіть нагорода спонсора, що звів храм. Архієрей дає йому медаль і грамоту, хор співає йому «многі літа», його саджає за стіл біля себе архієрей і пригощає з власної руки. І навіть це – слава земна.
За великим рахунком, земна слава – це потурання ваді честолюбства і марнославства. У ній прагнення егоїзму заповнити собою простір.
Божа слава в іншому.
- Це – явлення Божественних властивостей у створеному світі.
- Це – наше віддзеркалення божественної величі і всемогутності.
- Це – момент нашого прийняття божественної благодаті.
Йдеться не про вшановування Бога, а про прийняття Його величі і милості, поєднаних з нашою вдячністю.
Просторічне «Слава Богу» і означає – форму нашого відгуку і подяки.
За великим рахунком, «слава Божа» – це заповнення простору Богом.
І от Христос каже не про те, що ми з Богом, і Син і Отець повинні нахвалювати один одного, а про те, що повинні прагнути до взаємного пізнання і життя один в одному.
Якщо розсудити людською логікою, то євангельські слова Христа здаються незрозумілими і взяті разом безглуздими.
От їх канва: Давай, Отче, прославимо один Одного, бо Ти Мені дав всяку владу над творінням, а Я проте дам йому життя вічне.
Жодного причинно-наслідковому зв’язку. І далі – більше:
«Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе» (Ін. 17:3).
Ну, знаємо ми про Бога, і що? І всі знають про Бога, і навіть дияволи. Хіба усім, хто знає Бога, дано життя вічне? Ні.
І ще більше: «Я вже не в світі, та вони в світі, а Я до Тебе йду. Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми… Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну» (Ін. 17:11,13).
«Були єдине, як і Ми» – як можуть бути люди єдині як Бог? Чому люди, які залишаються у світі, повинні радіти тому, що Христос йде від них?
Початок ніяк не сполучений з кінцем. Почали зі слави, а закінчили радістю.
Радість – це, звичайно, добре, але як усе зв’язати разом, незрозуміло. Окремі слова ясні, а в цілому нічого не зв’язується.
І навіщо людина повинна була стати свідком цього внутрішнього діалогу між особами Трійці? Незрозуміло знову ж таки і через те, що світське життя і світський словник недоречні і їх не можна застосувати до Неба.
Повернемося до слави Божої.
Славі Божій людина не потрібна. Є людина чи немає її, Бог залишається все тим же джерелом цієї слави.
Точно так, як і не залежно від того, є людина у всесвіті чи її немає, всесвіт існує як річ у собі.
Але при появі людини він як би січеться по площині сприйняття наших здібностей і… з’являється синє небо, якого без людських очей не існує.
З’являється людина – і вона стає здатною сприйняти виявлення божественної суті через досягнення Бога розумом, духом і життям. Таким чином, людина стає причетною життю в Богу. Через славу Божу.
Тоді все зрозуміло: «Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе; як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне» (Ін. 17:1,2).
У перекладі людською мовою, ці слова означають наступне:
«Отче, Я прийшов у світ і прийняв земну плоть. І ти дав Мені владу над нею. А тепер зробимо задумане – дамо цій плоті, яка підкорилася Мені, – Твою благодать. Бо тоді вона стане досконалою, такою, якою вона була задумана Нами».
«Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати» (Ін. 17:4).
У такому поєднанні з нами, преображена плоть отримує справжнє життя. Бо справжнє життя – це життя в Богу.
«Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа» (Ін. 17:3).
До цього дня люди думали, що світ Божій і світ людей – це два чужі світи, що не з’єднуються. Але Я відкрив їм, що вони можуть бути не чужими, а рідними нам: «І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них» (Ін. 17:10).
Це ключова фраза.
Старозавітне людство і знало Бога, і славило Його. Отже в славі земній у Бога проблем не було. Але Старий Завіт не знав того, що славити Бога через прийняття людиною благодаті, тобто прийняття в себе частки Божої, можливо.
Слова Христові про причетність людини до слави Божої істинне одкровення, доти не чуване на землі: «І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине» (Ін. 17:22).
Тому діалог Сина і Отця мав бути відкритий людям. І сенс відкритості бесіди в тому, що Господь пояснює людині те, що через прийняття слави Божої – через прийняття благодаті, людина з’єднується з Богом і тим самим наслідує вічне життя з Богом і навіть радість – ознака знаходження в Богу на землі.
Внутрішнє споглядання слави Божої веде людину до уподібнення своєму Творцеві, до отримання Царства Божого в душі, до духовного преображення, бо «дивлячись на славу Господню, перетворюємося на той же образ від слави у славу, як від Господнього Духа» (2Кор. 3:18).
По суті справи, ці слова – інша форма подачі думки про те, що Царство Боже всередині нас.
Я спеціально не хотів розмістити сьогоднішнє Євангельське читання на початку тексту, бо воно так і залишалося б важко зрозумілим. А от тепер перечитати його знову буде інша справа.
«Після цих слів Ісус звів очі Свої до неба і сказав: Отче! Прийшов час. Прослав Сина Твого, щоб і Син Твій прославив Тебе; як Ти дав Йому владу над усякою плоттю, щоб усьому, що Ти дав Йому, дав Він життя вічне. Це ж є життя вічне, щоб пізнали Тебе, Єдиного Істинного Бога, і Того, Кого Ти послав, Ісуса Христа.
Я прославив Тебе на землі, звершив діло, яке Ти доручив Мені виконати. І нині прослав Мене Ти, Отче, в Тебе Самого – славою, яку Я мав у Тебе, коли ще не було світу.
Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Нині зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе. Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли воістину, що Я зійшов від Тебе, і увірували, що Ти послав Мене.
Я за них благаю, – не за весь світ благаю, але за тих, яких Ти дав Мені, тому що вони Твої. І все Моє – Твоє, і Твоє – Моє; і Я прославився в них.
Я вже не в світі, та вони в світі, а Я до Тебе йду. Отче Святий! Збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми. Коли Я був з ними у світі, Я зберігав їх в ім’я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб збулося Писання. Нині ж до Тебе йду, і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою повну» (Ін. 17:1-13).
Автор: священик Костянтин Камишанов