Страждання – це головна проблема людства. Усе навколо страждає. А люди страждати не хочуть. Вони шукають способи, як втекти від страждань. А втекти від страждань не можна. Бідні, багаті, сильні, слабкі, здорові, хворі, юні, старі – усі страждають неодмінно.

Про хрест і волю Божу

Ставлення до страждання, що виражається хрестом, глибоко відрізняє християнство від усіх інших релігій світу. Хрест став символом християнства через те, що в ньому явлена любов Бога до людей. Він Свою любов проявив у тому, що прийшов звільнити людину від головного питання її життя. Головне питання – це страждання. І зробив це Бог як би і просто, і радикально. Він захотів постраждати, як людина.

Як говорить апостол Павло про надзвичайну жертву: “Бо навряд чи хто помре за праведника; хіба що за добродійника, можливо, хтось і зважиться померти. Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками” (Рим 5:7,8). Мати може постраждати за дитину, люди можуть принести себе в жертву за когось, але от постраждати за всіх: за праведників і грішників, не розбираючи, ніхто не може. Такого не було і не могло бути в історії людства, окрім Ісуса Христа.

Треба зрозуміти, що тут страждає не просто людина, хоча Ісус Христос це досконала Людина, а страждає особа, нескінченно, незмірно вища за людину. Ми повинні хоч трохи замислитися, а Хто страждає на хресті? Це більше богословське питання, а я не богослов. Богослови кажуть, що Бог не страждає за природою, Його природа блаженна і безпристрасна. Але Бог вселився в людську природу, з’єднавши в одній “іпостасі”, в одній особі, дві природи – Божественну і людську, ставши досконалою людиною, не перестаючи бути досконалим Богом. Природи дві, а особа – одна.

Єдина особа, яка з’єднала божественну і людську природу, забажала постраждати. Христос пройшов увесь шлях страждання – від образ і тілесних мук, до зішесття в пекло. Він усе випробував до самого кінця. Пекло – це місце найбільшого, максимального страждання. Христос зійшов туди, як переможець, але Він зійшов у пекло до Свого воскресіння. Він постраждав не лише на землі, але і в пеклі. Звичайно, Він туди увійшов у сяйві Свого Божества, Він скрушив брами пекла. Але все-таки, Він добровільно зійшов у цю в’язницю. В’язниця ця, звичайно, була безсила утримати Його. І Він зійшов туди, як особа, побачив цю пітьму, і тим самим зіткнувся, як особа, з пекельними стражданнями.

Він не зазнав пекельних страждань, як грішник, але Він співпережив їх з усіма людьми, які страждали в пеклі. А це в багато разів більші страждання, ніж ті, які ми знаємо на землі. Ми нічого не можемо про це сказати, але ми повинні про це пам’ятати і знати.

Про надію воскресіння

Але як же вирішується проблема страждань? Адже вона все ж залишається, поки ми живемо на землі. Тут треба сказати, що, по-перше, вона стала співстражданням. Віруючі це знають. Бо з цими нашими стражданнями, сполучений наш досвід євхаристії, заснований на любові. Наше богоспілкування найбільше здійснюється на Тайній вечері, там досвід страждання Господа Ісуса Христа входить, як головна частина. Ми всі покликані на Тайну вечерю, пасхальну вечерю Христа і апостолів. На Тайній вечері Христос цілком з’єднується з людиною. Поняття “цілком” – це надзвичайно важливо. Він, Христос, входить у людину вже як особа, яка добровільно постраждала за людину.

Коли ми з чистим серцем причащаємося, то отримуємо надзвичайне зміцнення і просвітлення в цьому особливому досвіді, який ніхто не знає, окрім християн. Цей особливий досвід як би гасить полум’я страждань. Він приносить втіху, різну для всіх людей. Він полегшує страждання, бо вселяє в серце радість. Це особлива радість, яку отримує той, хто тільки повірив у Христа, і вона більш за страждання. Як це відбувалося з древніми і новими мучениками, які усвідомлюючи, що Христос розділяє їх страждання, відчуваючи Його Самого, вони навіть не відчувають страждання, як про це іноді говориться в мученицьких актах.

Звідси легко зрозуміти, що вічне життя відкривається тільки через цей досвід богосплікування: у співчутті з Христом, в євхаристії, у молитві і покаянні. У цій сумі дарів Христових, таїнств, чеснот – можна по-різному назвати – ми відкриваємо небо. І головне, що небо нам відкриває Христос: “Я є двері” (Ін. 10:9). Він дійсно є Двері, через розп’яття Він стає дверима до Отця Небесного. Звичайно, якщо ми живемо за заповідями, бо заповіді – це воля Божа, і у виконанні їх є любов до Христа, як Він сам сказав: “Якщо любите Мене, то дотримуйтесь Моїх заповідей” (Ін. 14:15). Милосердя Боже звернене до всіх, але відкрите тільки в християнстві.

Тут стає ясним, що звільнення від страждання робить непотрібним для продовження земне життя. Бо земна побудова всього всесвіту, усіх живих істот – страждання. Як ви не хочете, у цьому житті не можна не страждати. Ми молимося, причащаємося, і Бог нам допомагає, але страждання нас все одно оточують. Навіть якщо я цілком благополучний, я бачу, як інші страждають і як християнин, я зобов’язаний співчувати їм. Щастя на землі неможливе, якщо воно не буде загальним, воно неможливе, якщо хтось страждає. Тому, продовження нашого життя на землі в цьому плані безглузде: адже воно завжди буде з’єднане зі стражданнями.

Але Бог створив людину не для страждань, а для Богоспілкування, у чому суть і блаженство людини, чого вона не захотіла, і в результаті сталося гріхопадіння Адама. А через Свою жертву Господь повертає нас до цього стану чистоти, бо Він продовжує нас любити.

Останній ворог – це смерть. Поняття страждання нерозривно пов’язане з поняттям смерті. Смерть – це вище страждання. Але людська особистість протестує проти смерті. Смерті ніхто не хоче. Можна себе переконувати, що “це неминуче”, а що “неминуче, то необхідне”, можна шукати “апатію”, вивчати філософські вчення, вдаватися до язичницьких практик. Все одно, людина боїться зустрічі із смертю, яка є саме кінцеве страждання, яка може стати нескінченним стражданням після Страшного суду. А душа людська не може з цим примиритися. Але саме тому, що душа людська не може примиритися – вже в цьому запорука вічного життя.

Про те, як з Христом жити і як за Ним йти

Відчуття вічного життя сполучене, навпаки, з радістю. І вся справжня творчість, мистецтво, література, всі наші чисті радощі і задоволення і те, що ми називаємо благом, до чого ми прагнемо, несе в собі відбиток вічності. Але страждання бувають різні. Є і нечисті задоволення, і низинні радощі, пов’язані із злочином і гріхом. І вони, ці хибні радощі, породжують страждання і несуть відбиток смерті. А люди часто плутаються в цьому. Але Христос через Своє кристально чисте страждання дає нам неймовірну, невимовну радість справжньої свободи в Богу, саме тому, що Він живе вічно і залучає нас до цієї вічності, блага, безсмертя. Як це пояснити? Це є, і все.

Безсмертя може бути відчутним у цьому житті. Безсмертя відчувається як радість. Ця радість не пов’язана з тимчасовими і матеріальними благами. Звичайно, матеріальні блага приносять радість, але це інше. І рай матеріальний, і наші тіла після загального воскресіння будуть тими ж самими тілами, які ми маємо сьогодні, тобто матеріальними, хоча треба розуміти, що це буде інша матеріальність. Але є інша радість, яка іноді знайома людям, які навіть не мають релігійного досвіду. Якщо їх совість достатньо чиста, то і вони можуть пережити певну радість як передчуття безсмертя. Хоча і не повноту цієї радості, а як би запоруку чи образ повноти майбутніх благ вічності. Але ця радість є безперечним свідоцтвом безсмертя.

Нам же залишається тільки одне – молитися, щоб Бог зберіг нам почуття вічності, чистоту серця і совісті заради перебування в радості безсмертя.

Автор: протоієрей Олександр Салтиков

Роздуми по смерть