В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Чим ми кращі за птахів небесних і польових лілій? Чим наша доля прийнятніша за їх долю? Хіба не схожий кінець нашого життя на закінчення цвітіння польової трави, «що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч» (Мф. 6:30)? Хіба не так же нестримно стікає вік людський, як і термін життя пернатих, хоч ми, на відміну від них, і сіємо, і жнемо, і збираємо в житниці? І чи не помічено ще древнім мудрецем, що «доля синів людських і доля тварин – доля одна: як ті вмирають, так вмирають і ці, і одне дихання у всіх, і немає в людини переваги над худобою» (Еккл. 3:19)?

Так здається іноді. Так здається, коли забуваєш, що «не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9). Бог приготував людині те, що не дістанеться ні траві польовій, ні птахам небесним, ніякому іншому творінню. Бог приготував нам Своє Царство, поряд з яким неминуче тьмяніє і безтурботне блаженство птахів небесних, і розкішне, але швидкоплинне убрання польових лілій.

Дійсно, «немає в людини переваги над худобою», якщо життя людське і справді закінчується з її останнім подихом на цій землі, а за порогом смерті її чекає лише безпросвітна пітьма небуття. Так воно і буде в горобців, ластівок і стрижів, коли час їх пурхань завершиться. Так воно станеться і з розкішними і запашними ліліями, з гіацинтами і трояндами, коли настане пора їх в’янення. Що говорити про них, про нікчемних пташок і недовговічні квіти, коли навіть «небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (2Пет. 3:10), тобто все творіння Боже, усі справи рук Його зникнуть, а небо сховається, «згорнувшись, як сувій» (Одкр. 6:14)! І серед усього цього розпаду, краху і вогню непорушною і нетлінною залишиться тільки вона, слабка, але безсмертна, уразлива, але любима Богом «аж до смерти, і смерти хресної» (Флп. 2:8), вічна і дорогоцінна людська душа.

Як їй встояти серед фінальної катастрофи, як їй витримати лютий вогонь останньої пожежі, як не згоріти в ньому? Лише одним способом: відмовитися ще за цього життя від усього того, що не встоїть в очисному полум’ї останніх часів. Бо одяг і їжа, суспільне становище і побутовий затишок, світська слава і сила тілесна неминуче зітліють і зникнуть. Не зітліють, не пропадуть, не зникнуть в апокаліптичному полум’ї лише речі невідчутні, а тому і вічні: «Любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність» (Гал. 5:22,23).

От чому Господь каже нам сьогодні: «Не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло – за одяг?» (Мф. 6:25). От чому Він знову і знову нагадує нам, що «ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6:24). Ніхто, хто б він не був, не може в рівній мірі служити і душі, і тілу, «бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другим знехтує» (Мф. 6:24). І як би ми не хотіли того, не вийде в нас, подібно до ластівок, що не мають нужди думати про вічність, піклуватися тільки про потомство, тільки про хліб насущний, тільки про затишне гніздечко. Нічого не вийде в нас, якщо ми захочемо як лілії польові, тільки пити вологу землі, тільки вбирати сонячне тепло, тільки пахнути і красуватися, не віддаючи нічого нікому, служити тільки собі, тільки своїм бажанням і пристрастям.

«Та хіба це про нас, – скажемо ми дружним хором, – хіба ми язичники, про яких згадує в сьогоднішньому Євангелії Спаситель? Хіба ми не віруємо в Господа нашого Ісуса Христа? Хіба не про нас, християн, сьогодні ж говорив апостол Павло у своєму Посланні до Римлян, яке читалося за Літургією?» Адже правда, щойно прозвучали утішливі апостольські слова: «Отже, виправдавшись вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Сам апостол каже: ми виправдалися вірою, ми маємо мир з Богом!

Так, апостол говорить про виправдання вірою. Але при цьому еталоном віри, зразком для нас він виставляє праведного Авраама, «друга Божого», який «вірував… і це було поставлено йому в праведність» (Як. 2:23). Давайте згадаємо: чи забарився Авраам, коли Бог покликав його залишити дім і рідну країну і відправитися в невідому далечінь, наслідуючи Його заклик? Чи запитав: а навіщо мені йти туди? Чи, можливо, він засумнівався, коли Бог повелів йому принести в жертву його єдиного сина Ісаака? Можливо, тоді завмерло серце старого батька?

От ціна віри! От які подвиги виправдовують нас в очах Божих, от яка рішучість примиряє нас з Ним! Якщо ми так віримо, тоді, звичайно, ми без зусиль і внутрішнього опору погодимося із закликом нашого Бога: «Не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися?» (Мф. 6:31) Якщо ж нашій рішучості жити так, як учить Господь, все ще не вистачає, тоді благатимемо Пресвятого продовжити наші грішні дні, щоб встигнути в час життєвих мандрів, що залишився, хоч трішки наблизитися до того ідеалу праведності, який накреслив нам сьогодні Спаситель, порівнюючи нас з птахами небесними і ліліями польовими. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 3 неділя після П’ятидесятниці