Велике падіння

Не будуйте на піску (Мф. 7:24-27)

Уявимо собі картину: от Христос стоїть на горі, внизу – натовп. Він звертається до людей із словом повчання – і всі зачаровано слухають: ах, добре каже, рідко почуєш такого проповідника! Минають хвилини, години – народ не поспішає додому. Але чим же все це має закінчитися? Один сказав те, що вважав за потрібне, інші це вислухали – і всі розійшлися в різні боки, щоб повернутися до своїх повсякденних справ і до свого звичайного життя. Так? Ні, звичайно, Христос не це мав на увазі. І от щоб такого не сталося, Він каже: слухати і розчулюватися – мало, треба жити відповідно до того, що сказано і що, здається, сприйнято.

Взагалі, у Нагорній проповіді багато тем. На приклад: “Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два” (Мф. 5:38-41).

…Хтось, можливо, скаже: навіщо тут постійно наводити просторові цитати, які всі і так знають напам’ять? Але про те і говорить нам сьогодні Христос: мало знати, треба виконувати. А щоб виконувати – треба знову і знову вслухуватися, вчитуватися, вдумуватися в слова Сина Людського.

Але хіба не безумство Його проповідь? Хіба не визнання поразки – відмова від такого розумного і перевіреного часом закону “око за око”? Але в цьому безумстві і в цій ніби “поразці” – основа нашої віри. Христос добровільно зійшов на хрест. І це передрік пророк Ісая: “Господи! хто повірив чутому від нас, і кому відкрилася сила Господня? Бо Він зійшов перед Ним, як пагін і як паросток із сухої землі; немає у Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було у Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас. Він був мучимий, але страждав добровільно і не відкривав уст Своїх; як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний, так Він не відкривав уст Своїх. Від пут і суду Він був узятий; але рід Його хто пояснить? бо Він відірваний від землі живих; за злочини народу Мого перетерпів страту” (Іс. 53:1-8).

Відносно безумства добре сказав апостол Павло. Це, звичайно, теж знамениті слова: “Бо слово хресне для загиблих безумство є, а для нас, що спасаємось, – сила Божа. Бо написано: “Погублю мудрість мудреців і розум розумних відкину”. Де мудрець? Де книжник? Де допитливий віку цього? Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство? Бо коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в премудрості Божій, то угодно було Богові безумством проповіді спасти віруючих. Бо й юдеї вимагають чудес, і елліни шукають мудрости; а ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для еллінів безумство, для самих же покликаних, юдеїв і еллінів, – Христа, Божу силу і Божу премудрість; бо й безумне Боже мудріше від людського, і немічне Боже сильніше від людського” (1 Кор. 1:18-25).

Я розумію, що кажу банальності, але багато з християн, здається, забули, що християнство – це релігія приниженого, зганьбленого Бога, обпльованого, побитого і розіп’ятого. Але саме в цьому максимальному приниженні, немочі – сила Спасителя. І саме в цьому – наша сила.

Якщо ж християни прагнуть панувати, підпорядковувати собі інших, якщо вони сподіваються, всупереч слову Писання (Пс. 145:3), на князів, на синів людських, – тоді вони вже не християни, але відреклися від Христа, відреклися – за непотрібністю – від Його хресної жертви.

І знову каже Спаситель: “Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради” (Мф. 5:11). Християни – єпископи, пресвітери, звичайні віруючі – чують ці слова постійно. Чують – але чи розуміють? А якщо розуміють – то чи виконують?

Сказав Господь: “Всякий, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, уподібниться мужеві нерозумному, який збудував будинок свій на піску; І пішов дощ, і розлилися річки, і знялися вітри, і налягли на будинок той; і він упав, і руйнування його було велике ” (Мф. 7:26,27).

Чи хочемо ми істинної величі – чи шукаємо великого падіння? Сподіватимемося на земних правителів – або покладемо свої турботи і скорботи на Бога (Пс. 54:23)? Уподібнимося Христу – або Його гонителям? Докладемо зусилля, щоб полюбити ворогів, щоб хоч би почати за них молитися – чи відкинемо слова Спасителя і станемо Його ворогами? Ми перед вибором. І може виявитися, що часу вже майже не залишилося.

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)