Господь Вседержитель. Мозаїка храму св. Софії Константинопільскої

Четвертий Вселенський собор: вчення про Христа

29 липня Православна Церква звершує пам’ять святих отців IV Вселенського Собору, що відбувся в 451 р., у Халкідоні – невеликому містечку, розташованому поблизу від Константинополя.

На Халкідонському соборі було прийняте найважливіше для християнського богослов’я віровизначення, що містить відповідь на запитання, – «Хто є Ісус Христос?». Звичайно, буде помилкою вважати, що відповіді на це питання до IV Вселенського Собору не існувало. З Євангелія ми знаємо, що Сам Господь запитував Своїх учнів: «За кого люди вважають Мене, Сина Людського? Вони відповіли: одні – за Іоана Хрестителя, другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків. Він говорить їм: а ви за кого Мене вважаєте? Симон же Петро, відповідаючи, сказав: Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16: 13-16).

Сенс відповіді апостола Петра в тому, що Христос – не просто один зі святих або пророків, Він – Син Божий і Спаситель. Святі і пророки провіщали час, коли здійсниться спасіння, обіцяне Богом. Христос прийшов не для того, щоб провіщати, але виконати все, написане в законі Мойсеєвому і в пророках і псалмах (Лк. 24:44). Слова апостола кожен християнин повторює перед Євхаристійною Чашею: «Вірую, Господи, і визнаю, що Ти єси воістину Христос, Син Бога Живого, що прийшов на світ грішників спасти». Це основа нашої віри – сповідання (визнання) Ісуса Христа Сином Божим і Спасителем.

* * *

З Євангелія ми також знаємо і те, що Господь називає Сам Себе і Сином Людським. Ми знаємо, що Христос народився від Діви (Мф. 1:25), як звичайна дитина – ріс, досягав успіху в премудрості і віком (Лк. 2:52). Потім – обходив міста і села з проповіддю Царства Божого, їв і пив вино (Лк. 7:34), спав (Мф. 8:24), відчував голод і спрагу (Мф. 4:2; Ін. 4:7), тужив про смерть близького друга Лазаря (Ін. 11:33), плакав про прийдешню загибель Єрусалиму (Лк. 19:41), проливав кривавий піт у саду (Лк. 22:44) Гефсиманському, і нарешті – прийняв смерть на хресті. У всьому цьому ми бачимо Христа – Сина Божого, як людину з плоті і крові. Христос – це Син Божий і Син Людський, одночасно Бог і Людина. Найяскравіше ця християнська істина виражена в Четвертому Євангелії: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог… І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини; і ми бачили славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ін. 1:1, 14). А також в апостола Павла: «Велика благочестя тайна: Бог явився у плоті» (1 Тим. 3:16).

* * *

Але, з часом, з’являлися різні спотворення веровчительної істини про єдність Бога і Людини в Христі. На самій зорі християнства – гностики (прибічники гностицизму – вчення про існування таємного знання або «гнозіса», володіння яким дає можливість спасіння) стали стверджувати, що для Бога взагалі неможливо прийняти плоть і стати людиною, оскільки духовне не може з’єднатися з матеріальним. Потім, у IV столітті, александрійський пресвітер Арій став проповідувати, що Ісус Христос – не Бог і Син Божий, але лише вище творіння Бога-Отця.

Приблизно через 100 років після цього, столичний архієпископ Несторій, хоча і визнавав Христа істинним Богом і істинною Людиною, але казав, що в Христі Бог і людина – два різні суб’єкти. Тому Несторій відмовився називати Діву Марію Богородицею, стверджуючи, що Вона народила не Сина Божого і Бога, але просту людину, в якій перебував Бог.

Трохи пізніше, відомий у Константинополі настоятель монастиря святого Йова Євтихій почав стверджувати, що Христос, будучи Богом, не є одночасно людиною, не володіє, подібною до інших людей, людською суттю. Ідеї Євтихія стали своєрідним антиподом вченню Несторія. Якщо останній зводив нанівець Єдність Христа, як Бога і Людину, то перший, навпаки, бажаючи затвердити цю єдність – позбавив Христа людської природи, яка розчинилася в Його Божественності.

* * *

Проти Євтихія і його прибічників і був скликаний собор єпископів, що став потім IV Вселенським Собором. Соборним рішенням були не лише засуджені помилки Євтихія, але і підведені підсумки давніх суперечок про те, яке пояснення способу з’єднання Божественної і людської природи в Христі буде богословські вірним, відповідне Євангелію і досвіду Церкви. Православне вчення про Христа було виражене отцями IV Вселенського Собору таким чином:

«Отже, слідуючи святим Отцям, всі ми вчимо одноголосно: Господь наш Ісус Христос є один і той Самий Син, один і той же досконалий за Божеством і досконалий у людськості, істинний Бог і справжня Людина, один і той же, що складається з словесної (розумної) душі і тіла, єдиносущий Отцю за Божеством і той же єдиносущий нам по людству, подібний нам в усьому, крім гріха; народжений від Отця перед віками за Божеством, але Він же народжений в останні дні заради нас і нашого спасіння від Марії Діви і Богородиці по людству; один і той же Христос, Син, Господь, Єдинородний, у двох природах незмішаний, незмінний, нероздільний, нерозлучний».

Можна побачити, що в соборному віровизначені головний акцент ставиться на єдність Христа – «один і той же» Бог і Людина, єдиносущий Отцю за Божеством і єдиносущий нам по людству, народжений від Отця і «Він же», народжений від Діви. Також отці Собору стверджують, що Бог і Людина в Христі не зливаються (змішуються) і не змінюються в щось нове, не утворюють третю природу, але одночасно – не розділяються на двох окремих суб’єктів, перебуваючи у Боголюдській єдності. Цим визначенням були обкреслені межі православного вчення про Христа. Але чому всі ці спори були такі важливі для Церкви?

Будь-яка помилка, що стосується розуміння особи Господа Ісуса Христа, спричиняла за собою спотворення вчення про спасіння. Щоб врятувати нас, Бог став людиною. Якщо заперечувати Божественність Христа, то виходить, що нас рятує смерть простої людини. Але чому тоді стала рятівною саме ця смерть, а не смерть когось зі святих? Якщо заперечувати, що Христос був людиною, подібною до нас, то, як ми можемо залучитися Його рятівному подвигу, якщо між людством і Христом немає єдності?

Якщо в Христі не сталося з’єднання Божества і людства, то Адам, і усі його нащадки, не отримали зцілення від гріха, а значить і не були врятовані. Тому разом з православним вченням про Христа, IV Вселенський Собор затверджує і православне вчення про спасіння: щоб врятувати нас від гріха і смерті Син Божий стає істинною людиною, через Його хресну смерть і воскресіння з мертвих ми отримуємо зцілення.

Тому кожному християнину необхідно зберігати євангельське одкровення про втілення Сина Божого, правильне пояснення якого і були метою отців IV Вселенського Собору.

Автор: священик Василь Куценко