Суєтність земних надбань

(Слово св. Іоанна Златоуста про метушню цього життя, і про покаяння.)

Багато і нині ще є євангельських багачів, що одягаються в порфиру і виссон, бенкетують в усі дні, але при цьому не знають, що таке любов і співчуття. Багато і тепер ще можна зустріти тих, що вигукують у душі: «Зруйную житниці мої та збудую більші» (Лк. 12:18). Багато і тепер ще знайдеться користолюбців, які лише в грошах вважають завдання і мету життя, які лише на них витрачають сили і здоров’я, які на них міняють нерідко і совість, і душу. Скажіть, браття, хто міг засліпити їх таким жахливим чином? Невже вони не хочуть зрозуміти, що всі надбання їх, які вартують їм стількох піклувань, промайнуть як хмари швидкоплинні, минуть як сон? Невже і досі ще не переконаються, «бо минає образ світу цього… і похіть його» (1 Кор. 7:31; 1 Ін. 2:17)? Невже і досі ще не помітять, що немає нічого на землі твердого, надійного і постійного? Так, видно, дійсно не хочуть ще зрозуміти, не хочуть переконатися, не хочуть нічого бачити навколо себе, коли живуть так. Що ж робити з ними?

Так, треба, щоб зрозуміли, помітили і переконалися. Чим же привести їх до цього? Постараємося навести словом св. Златоуста. Якщо нас не слухають, то чи не послухають хоча б вселенського учителя. «Зрозумійте, – каже він, – браття, світу цього заколот і людського життя метушню. Кидається людина туди і сюди, і всі зусилля її незабаром гинуть. Думає прославити себе, і незабаром без вісті залишається. Як хмара розширюється і як сіно висихає. Як шум хвиль морських сурмить про себе і як іскра згасає. Турбується і шукає збору багатств і, нічого не досягнувши, помирає. Їй залишаються гріхи, а багатство її дістається іншим; їй хвороба в майбутньому житті, а іншим їжа від її надбань; їй печаль, а іншим солодкість і насичення; від неї плачуть, а інші користуються її ім’ям; вона в пеклі, а в домі її пересичені пісні співають.

Дійсно, тут, і в малому житті, людина сама себе мучить, а по смерті мучиться вічно. Той, хто багато шукає тут – завжди до неправди готовий і дбає лише про користь. І що таке гордість того, хто тут підноситься? Не більше як легкодуха зухвалість, попіл, що розвівається, трава, що швидко в’яне. Сьогодні гордиться, а завтра помирає; сьогодні в багатстві, на ранок з плачем покладається в труну; сьогодні в порфиру одягається, а завтра мертвим зноситься. Той, хто сьогодні погрожує, завтра оплаканий, той, хто сьогодні хвалиться майном, миттєво розстається з ним і сам не знає, куди йде. А тим часом смертний, по самолюбності, вважає себе вічним. О, велика життя цього метушня!»

Зважаючи на все це, навіщо ж, браття, нам, як безрозсудним дітям, з такою жадністю шукати благ земних, яких утримати не можемо? Навіщо ганятися за власною тінню, що безупинно від нас втікає? Чи для цих суєтних і скороминучих благ земних призвав нас Господь у світ цей? Навіщо повторюємо стільки віків одну і ту ж невибачну помилку? Навіщо тимчасове міняємо на вічне? Навіщо не зрозуміємо, нарешті, справжнє завдання і мету життя? Невпинно пам’ятатимемо, що все на землі тлінне і нікчемне, окрім совісті і душі безсмертної; що треба збагачувати себе тим, що піде з нами у вічність, тобто справами добрими, і що той жахливий ворог самому собі, хто в себе, а не в Бога, багатіє. Амінь.