Зцілення сліпого Вартимея, Нікола Пуссен

От що писав християнській громаді міста Коринф апостол Павло двадцять століть тому і от що він каже нам сьогодні: “Погляньте, браття, хто ви‚ покликані: небагато серед вас мудрих за плоттю, небагато сильних, небагато благородних; але Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильне; і незнатне світу і принижене, і нічого не значуще обрав Бог, щоб скасувати значуще, – щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом” (1 Кор. 1:26-29).

Отже, ми, які іменують себе християнами, тобто послідовниками, учнями Христовими – обітованого Месії, – покликані Богом. Чому вибір припав саме на нас – відомо Йому, але не нам. Але от що нам відоме (частково за особистим досвідом, частково завдяки свідоцтву інших членів Церкві і не в останню чергу Павла): Бог обрав немудре, немічне і принижене – і притому не з жалості до невдах, але з певною метою: щоб осоромити мудре, сильне і значуще. Щоб, – каже апостол, – ніяка плоть не хвалилася перед Богом.

Сьогодні ці слова дуже важливі для нас. Кажучи “для нас”, я маю на увазі знову-таки християн – “бо що мені судити і зовнішніх?” (1 Кор. 5:12). Якщо ми як і раніше вважаємо Павла Тарсянина своїм духовним наставником, якщо його Послання в нашій свідомості ще не повністю витиснені телевізором і Інтернетом, тоді варто на хвилину зупинитися і замислитися.

Замислитися от над чим. Яким це чином плоть раптом вирішила хвалитися собою перед усім світом і, схоже, перед Богом? Як жадання імперської величі, яке останнім часом охопило більшість наших співвітчизників[*] (у тому числі християн), співвідноситься з хресною жертвою Господа Ісуса Христа, принесеною за весь людський рід? Як можна було забути, що “не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього” (Євр. 13:14), бо і “Ісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраждав поза брамою” (Євр. 13:12)? Що ми, куплені дорогою ціною (1 Кор. 7:23), ми, немудрі перед Богом, немічні в любові, принижені власними вадами і пристрастями, вирішили бути суддями і катами для інших народів і племен?

Ймовірно, усе це стало можливим тоді, коли християни вважали за краще розіп’ятому Христу ідоли успіху, національної величі, військової сили, тобто, по суті справи, відкинули Господа і стали безбожниками, приєдналися до Великого Інквізитора і тепер знову готові вбити Ісуса, бо Він не відповідає їх очікуванням, бо Він посмів сказати: “Царство Моє не від світу цього” (Ін. 18:36). Гордість і ворожнеча засліпили людей, перетворивши їх на духовних калік.

І тут слід згадати один євангельський епізод про двох сліпців, яких зцілив Ісус поблизу Єрихону (див. Мф. 20:29-34).

Цей епізод показує нам рух людини в сторону, протилежну тій, куди зараз рухається російське суспільство (якщо в Росії взагалі є суспільство). Двоє сліпих, усвідомлюючи своє важке становище і почувши про Ісуса, починають кричати, усіма силами душі бажаючи прозріння. Вони отримують те, що просять – і йдуть за Ісусом, тобто, можна вважати, стають Його послідовниками і учнями.

Те ж сталося і з іншим сліпим, із зцілення якого юдейська влада влаштувала цілий судовий процес (Ін. 9:1-38). Після того, як колишній сліпий визнав Ісуса Месією, Спаситель вимовляє такі слова: “На суд Я прийшов у світ цей, щоб незрячі бачили, а зрячі стали сліпими” (Ін. 9:39). Цілком можливо, що зараз ми якраз знаходимося на лаві підсудних. Проте чи втратимо ми зір через людиноненависництво і гординю чи ж, зрозумів свою неміч, з Божою допомогою прозріємо – залежить від нас самих.

[*] Автор статті живе в Москві

Автор: священик Федір Людоговський (з циклу: Роздуми над євангельськими читаннями)