Те, що впало в добру землю…

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Як би не складалося наше життя в Церкві, які б моральні падіння ми не зазнавали, які б прикрощі нас не спіткали, а все ж живе в серці надія на те, що душі наші – «добра земля», що не марно сіє в них Сіяч Слово Своє, що як не палить посіяне люте сонце гріха, як не розкрадають надбання Боже хижі птахи пристрастей – все ж наперекір очевидному і навіть часом всупереч здоровому глузду і наші бідні душі принесуть «плід з часом». Чи то віримо ми, що помремо нескоро, чи то надихає нас спогад про розсудливого розбійника, – як би то не було, але всім нам ясно, що без цієї надії, яка іноді здається абсолютно неґрунтовною, без цієї відчайдушної віри, яка найчастіше і переважно, – «впевненість у невидимому» (Євр. 11:1), просто неможливо продовжувати життя. Звідки це в нас? Звідки ми це знаємо, навіщо ми сподіваємося, чому із завзятістю продовжуємо боротися зі своїми пристрастями? Чому не опускаємо у відчаї руки, чому все-таки і сьогодні ми знову разом молимося? Ясно, звідки. Від Духа Святого, усіяного в нас в Таїнстві Миропомазання, від того самого Зерна, яке Сіяч заронив у наші душі.

Зерно це – віра в Бога, надія на Спасіння і можливість любити Боже творіння. Але жодне зерно віри не виклюється і не зійде в душі тоненьким беззахисним паростком, якщо, подібно до цілющого дощу, не проллються сльози покаяння, якщо не заплаче людина про саму себе. Якщо вона житиме тільки сьогоднішнім днем без віри і надії на Вічне Життя. Навіщо і вірити, до чого і сподіватися, якщо всі в землю ляжуть, усе прахом буде? Тоді вже краще «будемо їсти й пити, бо завтра помремо» (1Кор. 15:32)!

Тому і «блаженні ті, що плачуть», бо їм належить пережити розраду, тому і горе – доля тих, хто сміється (Лк. 6:25), що немає в їх веселощів перспектив життя. Бо покаянні сльози роблять людину живою, а задоволення, насолода, чуттєві радощі, прив’язуючи до себе, забираючи її у свій полон, висушують душу так, що і зерно Вічного Життя, Слово Боже, до неї звернене, помирає на безплідному ґрунті самовдоволення. «Все мені дозволено‚ та ніщо не повинне володіти мною» (1Кор. 6:12) – неспроста апостол попереджає нас про це. Він знає, як висушує душу «ангел сатани» (2Кор. 12:7), він знає, як самі, здавалося б, природні потреби тіла можуть легко обернутися на похіть (Рим. 13:14), у пристрасті, у гріхи – в усе те, що перетворює сприйнятливу, родючу землю людської душі на камінь.

От наскільки дивна, наскільки не від світу цього логіка спасіння: щоб сподіватися – потрібно плакати! Щоб не закам’яніти, треба постійно обробляти ґрунт душі, розпушувати його скорботою і співпереживанням чужому горю, зволожувати сльозами покаяння, відганяти хижих птахів помислів, що роблять замах понести маленькі зерна благодаті, нарешті, «у поті лиця» (Бут. 3:19) свого, як і заповідав Господь, виривати з неї будяки і бур’яни єресі і «власних думок».

Тому недаремно наш Бог у Своїй притчі порівнює труд хлібороба з трудом аскета. Булки, на жаль, не ростуть, подібно до груш, на дереві, галушки, всупереч мріям героя Гоголя, самі в рот не стрибають. Поле землероба тому і приносить плід з часом, що рясно полите потом трудівника. Так само і поле душі. Щоб стати гідним зерна, що кидається Сіячем, щоб це зерно принесло з часом плід, той «хто поклав руку свою на рало» (Лк. 9:62) не озирається назад, не шукає спокою, не подумує про зручності, але, раб Божий, строго і упокорено приймає усе, що Бог посилає йому.

І вже якщо ми назвалися християнами, якщо ми прийняли насіяне в нас Слово, тобто, говорячи мовою сьогоднішньої притчі, не дозволили дияволові понести його з наших сердець і залишилися вірними йому, віруючими в нього серед спокус віку цього, тоді нам належить зробити і наступні кроки. Бо мало залишитися просто віруючим, важливо і під час спокус, під час безнадійної туги, страху і відчаю все ж зберігати дане нам благодатне зерно.

Але і цього мало. Той, хто уберіг себе від вогню може загинути у воді. Той, хто так само зберіг віру в спокусі може бути переможений повсякденною дрібницею життєвою, судорожними пошуками так званого «простого людського щастя», гонитвою за примарою багатства і процвітання, зручності і безпеки побуту. І він не помітить, як те, що здавалося йому тільки засобом, стало метою і як сам він з раба Божого перетворився на раба пристрастей і похоті, а отже, у раба сатани.

Один у нас шлях, один у нас вихід з лабіринту життя – у терпінні і простоті йти за нашим Спасителем, щоб дійсно стати «синами Всевишнього» (Лк. 6:35), щоб до кінця своїх земних мандрів душа наша дозріла і принесла довгожданий плід. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 21 неділя після П’ятидесятниці