В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Лоно Авраамове, про яке Господь розповідає нам сьогодні в притчі про багача і Лазаря, – це Рай, місце вічного блаженства праведників, місце солодкого упокою всіх «струджених і обтяжених», місце і стан, про які сказав колись Псаломщик: «Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже» (Пс. 41:2). Упокоїтися в лоні Авраамовому – означає з’єднатися з тими, хто став народом Божим, хто, подібно до прабатька Авраама, став другом Божим, а це, у свою чергу, можливо, коли довіришся Богу цілком і без сумнівів. Так, як це зробив свого часу Авраам, кинувши землю своїх батьків і пішовши за Голосом Божим, що покликав його за Собою. І – так само упокорено і покірливо, як ніс свій хрест нещасний Лазар.

За словом Господнім, «сини віку цього розумніші від синів світу в роді своїм» (Лк. 16:8), тому догадливі діти Адамові придумали прислів’я, яке їх же усіх і судить. «Там добре, де нас немає» – так звучить воно, свідчачи про глибинну властивість пропащої людської природи, про непокору, про вічне невдоволення умовами свого буття. Ми добре знаємо, як нам тут, у цьому світі, на цій скорботній землі. Ми давно вже звикли до того, що немає в нашому житті ні такого місця, ні таких обставин, які здалися б нам досконалими, ідеальними, в усіх відношеннях бездоганними. Деякі навіть вважають, що таке постійне невдоволення собою і світом корисне. Саме воно є двигуном людського прогресу, саме унаслідок цього вічного непокірливого свербежу рід людський рухається від вершини до вершини, від успіху до успіху. Правда, інші, і їх теж немало, вважають, що така гонитва за прогресом дуже вже нагадує марну спробу собаки наздогнати свій власний хвіст.

Для нас, християн, які переконані в тому, що упокорювання – найважливіша чеснота, корисно було б розібратися в цьому і спробувати зрозуміти, «потрібне для… миру» (Лк. 19:42) нашого. Тобто що насправді рятівне і важливе, а що – скороминуще і несуттєве. Адже очевидно, що наполегливе прагнення юності, та і не тільки юності, до змін обумовлено елементарним страхом, боязню залишитися одному наодинці з власною порожнечею. Для того і компанії, для того і невигубна потреба «спілкуватися», коротше – все те, що мовою сьогоднішньої євангельської притчі називається «Блискучим бенкетом» життя. На бенкеті – безперервний конвеєр розкішних страв, нових облич, знайомств і інтриг, які, ледве встигнувши виникнути, тут же набридають і негайно замінюються новими і з цієї причини, вже звичайно, не дають скучити.

Багач і Лазар, Леандро Бассано

Охота до зміни місць, охота до зміни облич, охота до зміни одягу, страв і обставин – от похіть, що спалює і євангельського багача, і будь-яку сучасну людину, сина цивілізації споживання, от пристрасті, що заважають задовольнятися малим. При такому влаштуванні душі щонайменше уповільнення калейдоскопічного вихору життя, будь-яка стабільність здаються застоєм, болотом, смертю. Нарешті, сам рай має показатися тоді тим же болотом, тому там… нічого не змінюється. Бідоласі-багачеві просто нудно буде в раю, а нудьга для такого, як він, – суще пекло. І от він мучиться все життя в цьому пеклі, мріючи, як про найбільший подарунок, про те, щоб хоч якась подія розважила його в ситуації відсутності подій і таким чином утішила і розвеселила в цьому стабільно пекельному становищі.

Інша справа – Лазар. Всякому, хто приймає життя таким, яким воно є, таким, яким Бог йому судив бути, всякій такій людині добре скрізь, завжди і за будь-яких обставин. Хто зуміє залишитися людиною, здатною дякувати Богові, будучи в струпах, той, само собою зрозуміло, зуміє подякувати Йому і за той стан спокою і стабільності, при якому немає «ні хвороби, ні печалі, ні зітхання». Той, хто вміє дякувати за крихітки, що падають з панського столу, дочекається все-таки, подібно хананеянці, слів Спасителя: «Нехай буде тобі, як ти хочеш» (Мф. 15:28) і отримає те, на що сподівався.

Людина живе на землі «сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби: час швидко минає» (Пс. 89:10), а в Царстві Небесному вона живе цілу вічність, з якою незрівнянні жодні земні терміни. Що ж ми так піклуємося про цю нікчемну мить? Що ж ми так зайняті прикрасою і благоустроєм цієї короткої миті? Хіба не рівнозначні при такому розкладі порфира і висон, багатство і бідність, скорбота і здоров’я, струпи і блискучі бенкети? Невже варто так прив’язуватися до тимчасових і хистких благ цивілізації, щоб потім страждати від їх відсутності «в пеклі, будучи в муках» (Лк. 16:23)? Відповідь очевидна, але від очевидності відповіді не змінюється, на жаль, наше життя, яке ми із завзятістю, гідною кращого застосування, перетворюємо на блискучий бенкет, як би і забувши про попередження сьогоднішньої притчі Христової. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 22 неділя після П’ятидесятниці